Глава 39

Відчай не приходить з темрявою і не йде разом з нею.

 Справжній відчай він завжди з тобою

Алан знову прокинувся з відчуттям розбитості, він ще навіть до кінця не розплющив очі, а втома вже повністю заволоділа його тілом. Ці нічні кошмари доведуть до божевілля. Виснаженість була настільки сильною, що він погано розумів, сон це чи реальність. Відчуття жахливі, наче він з’їжджає з глузду, губиться поміж дійсністю й своєю уявою.  

З силою провів рукою по короткому їжаку волосся, потер долонями обличчя, щоб хоч якось змусити себе піднятися з ліжка. Рука його торкнулася голого торса й Алан різко сів, бо був переконаний, що звечора лягав у футболці. Та сама футболка була недбало кинута неподалік на підлозі. На лобі виступили краплі поту, стало спекотно й важко дихати, і з кожним затрудненим вдихом, серцебиття його пришвидшувалось. Паніка накрила його, коли кров шугонула в голову, затьмаривши зір. Він відчував дику  пульсацію в скронях, здавалося, шалений плин крові от-от розірве тонкі стінки судин й вона бризне назовні, заляпавши все навкруги. Алан вчепився рукою в шию, ніби хотів зняти невидимі окови, що душили його, проте він нічого не намацав там. Стиснув пальцями скроні, міцно заплющивши очі, але й це не допомогло. Ставало тільки гірше. Пересиливши себе, роззирнувся по кімнаті, погляд зачепився за стіл, на якому стояв його ноутбук та інше письмове приладдя. Пошепки витиснув з себе сухими губами:

- Стіл. Я. Бачу. Стіл. Стіл дерев'яний. Полиці... металеві,  -   голос його тремтів, настільки важко йому давалася проста методика подолання приступу, які віднедавна часто навідували його. Коли це сталося вперше, Алан думав, що помирає. Найприкріше, сталося це в університеті, посеред лекції, де він зганьбився перед однокурсниками. Викладач, зрозуміло, покликав медсестру, яка, перевіривши усі критично-важливі показники, запідозрила у нього панічні атаки. Саме вона порадила йому такий спосіб відволікання й запевнила, що багато людей переживають те, що й він і це не є небезпечно для життя. Важко повірити, що ще хтось у схожій ситуації. Навряд. Панічні атаки - лише наслідок того, що з ним відбувається.

- Чорний килим на підлозі, гантелі в кутку, - Алан вперто продовжував називати речі, які бачив у кімнаті, дихання зі свистом виривалось з його рота, а грудна клітка важко здіймалася. Мінімалізм в інтер'єрі не дуже доречний в таких випадках, коли несила відшукати й п'ять предметів, що тебе оточують. - Ліжко. Ліжко м'яке, широке, - пальці з силою вп'ялися в простирадло, зминаючи його.

Відпускало потроху, серцебиття вже не так гупало в голові набатом, дихання вповільнювалося. Він навіть почав розрізняти інші звуки зовні.

Лише через десять хвилин Алан відчув, що в змозі прийняти душ і вийти з кімнати. В університеті вже через пів години розпочиналися пари, а він все ще не міг зібрати себе до купи. Намагаючись не створювати шуму, на носочках прокрався коридором. Проходити довелося повз відчинені двері кухні, Алан старався навіть не дивитися у той бік, але, здається, жінка, яка в цей момент була зайнята кавоваркою, мала дуже хороший слух. Як тільки він порівнявся з кухнею, майже припинивши дихати, прозвучав приємний грудний голос:

 - Кави, Алане?! - хлопець завмер, мимоволі серце почало битися набагато частіше об грудну клітку. Жінка посміхалася, точніше просто розтягувала губи, імітуючи дружелюбність, тому що очі її залишалися холодними, погляд був проймаючий та дошкульний. Алан стиснув кулаки, все його тіло затряслося в приступі гніву й безпорадності, яку відчував постійно з недавніх пір.

 - Залиш мене в спокої, - з передсердя прокричав, важко дихаючи, ніби пробіг щойно довгу дистанцію. - Забирайся! Геть!

- Я лише запропонувала поснідати, - спокійно відповіла жінка, знизавши плечима. - Яєчня з беконом, - злегка кивнула головою у бік плити, не розриваючи контакту. Цей незворушний погляд змушував його всередині корчитись від болю, настільки нестерпно було його витримувати.

Аланом трясло не на жарт, ніздрі роздувалися як у бика під час кориди, він сам почервонів як та ганчірка, що використовувалася, аби розлютити тварину. Вдаривши кулаком об стіну, розвернувся й налетів на батька. Такого ж розлюченого як і він.

 - Ти що собі дозволяєш, щеня? - схопив його за футболку, перекриваючи тканиною доступ кисню. - Поки я плачу за твоє навчання й утримую тебе, ти будеш з повагою ставитися до моєї коханої жінки. Зрозумів?

- Ти знаєш її всього лиш місяць, а вона вже живе тут з нами, - прохрипів, сильніше червоніючи, - спить на ліжку матері…

- Не смій згадувати про неї, - батько відпихнув сина від себе, випльовуючи кожне слово. - Та хвойда покинула нас. Зробила свій вибір.

Алан стрімголов кинувся в двері, гучно гримнувши ними. Як так сталося? Де поділася його любляча сім'я?! Збігаючи вниз сходинками через одну, роздумував над тим, як змінилося його життя за такий короткий час.