Глава 23

Інколи мовчання красномовніше за найкращу промову.
Матильда, сіба цілительки, наздогнала господиню, коли та входила в бібліотеку Ґарду. В ніс кішці різко вдарив запах старих книг та пилу, через що тварина кілька разів чхнула. І заслужила глузливу посмішку від Евелін й поблажливе "Будь здорова". Аруса ніде не було видно, він час проводив, зазвичай, саме в цьому приміщенні. Тому цілителька трохи здивувалася, не заставши його тут. 
- Ну що ж, пошукаю сама, - промовила Евелін більше до самої себе, ніж до сіби, яка смішно тріпала вухами й морщила носа. Дівчина обвела поглядом височенні полиці із сотнями книг і трохи засумнівалася, проте рішучості діяти не позбавилася. Вона сподівалася, що не все так погано, як казав Габріель і, можливо, є якийсь мізерний шанс на те, аби уникнути того тягаря, що передбачає для них обряд єднання.
До того ж ще якась нав'язлива думка не покидала її, щось важливе, що вона упустила і зараз не давало їй спокою, сіяло смуту в душі й викликало незрозумілу гіркоту та занепокоєння. 
Годину потому цілителька в черговий раз зітхнула і гучно закрила товстий том, піднявши в повітря хмару пилу. Від звуку, що луною рознісся по бібліотеці, Матильда, яка до того мирно спала на громіздкому дубовому столі, вскочила на ноги й випустила кігті, готуючись рятувати господиню.
- Матильдо, ти ж начебто маєш мені допомагати! – обурилася Евелін.
«Кажу в сотий раз, у тебе  є лише один вихід. Що ти там намагаєшся знайти?.. - кішка потягнулася й позіхнула, показуючи гострі ікла й рожевий шорсткий язик. 
- Інформацію! А тут – цілителька обвела руками гори книг навколо себе, - лише кілька згадок про нас.
– Я – пас. У мене взагалі-то алергія, - поскаржилася й знову чхнула. – Тому бувай!»
Евелін вкотре зітхнула, дивлячись услід Матильді. У всіх сіби як сіби, тільки в неї замість помічника гонорова кицька, що ніяк ціни собі не складе. Хоча варто зізнатись в критичних ситуаціях рівних їй нема. Дівчина опустила голову, так що густе волосся звісилось обабіч, і втомлено потерла скроні. Все, що вона дізналася зі старих фоліантів – цілителі довго не живуть і дар цей трапляється вкрай рідко. Дуже підбадьорливо… А враховуючи масштаби бібліотеки, ймовірність того, що Евелін натрапила на потрібну їй книгу, була катастрофічно низькою. Досада брала гору. Ще й Арус десь подівся, як на зло.
Цілителька відчула його ще до того, як розплющила очі й підняла погляд на нього. Не на фізичному рівні, бо ступав емпат безшумно, а на підсвідомості, тому що усе її єство відкликнулося на його присутність. Потяг був вже не такий сильний, і не позбавляв свободи вибору й самовладання, як під час виснаження, проте, здавалося, кожна її молекула інстинктивно тягнулася до нього. 
- Не роби більше так, - тихо прозвучало. – Погано не лише тобі від цього… 
Евелін змусила себе подивитися йому в очі, і те, що вона там побачила, здивувало її. Габріель стояв поруч, злегка спираючись на масивний стіл, прямо біля крісла, де вона сиділа. Його незмінно чорна футболка без рукавів і шкіряні штани, підходили йому як ніщо інше. А коли він надягав свій того ж кольору плащ, від нього віяло таємничістю і небезпекою в прямому сенсі цього слова. Навіть люди це відчували й мимоволі розступалися перед ним, даючи дорогу. 
Габріель підняв руку й ніжно провів великим пальцем, загортаючи долонею волосся, в тому місці, де нещодавно Евелін сама роздивлялася у дзеркалі свою першу зморшку. Вона опустила голову, їй чомусь стало соромно. 
- Ходімо! - емпат забрав руку. - Хочу показати дещо.
Скільки цілителька бувала в Ґарді, іти тими коридорами, куди її вів напарник, їй ще не доводилось. Дівчина й не здогадувалася про їх наявність. Вони швидше нагадували тунелі чи печери, видовбані людиною в скелях. Інші ж, здавалося, були створені самою природою, стіни яких були вимальовані візерунками, що утворилися завдяки нашаруванню різних порід. Чим далі вона йшла, тим більше хотілося відкрити рота від здивування. Габріель мовчав, і вона не наважувалася порушувати цю мирну тишу між ними. Він просто вів її за собою, узявши за руку. І навіть від цього простого дотику теплі хвилі прокочувалися її тілом, а в животі щось завмирало на секунду, а потім знову починало тріпотіти. 
Емпат, нарешті, зупинився й нахилився праворуч, ввімкнувши ліхтар, що стояв на землі. Це дозволило їй побачити місце у всій красі. А до того особливий зір ґардіанів їх виручав, забезпечуючи видимість навколо й уночі. Печера розширювалася у невеликий грот, значно вищий людського зросту і доволі просторий. Безліч сталактитів звисало зі стелі, переливаючись у світлі, а стіни були покриті геліктитами, що зливалися в химерне мереживо, але не менш прекрасне. Та найбільше вражало маленьке озерце посередині, більше схоже на термальне джерело, тому що над водою підіймався пар, а краї його були надто стрімкі.
- Що це за місце? - не втрималась і порушила їхню мовчанку Евелін, озираючись навколо. - Тут надзвичайно красиво...
- Це моя схованка! Я знайшов цю печеру, коли тільки отримав свій дар і ховався від усіх, аби не відчувати. Тільки Арус знає про неї,  
- Габріель дивився на Евелін, спостерігав її емоції. І злився, бо не знав, що вона відчуває, про що думає... Чи зрозуміла, що до неї він нікого сюди не приводив? Що поділився з нею настільки особистим, як ніколи до цього ні з ким! Навіть Арус не відразу відшукав його тут. Чи знає, ЩО йому довелося пережити, поки вона ці два дні спала напівпритомна?! Як йому хотілося нагримати на Тессу і силоміць увірватися в кімнату Евелін, й самому переконатись, що з нею все гаразд. Що обіцянка, яку вона змусила його дати в будинку Девісів, не найбільша дурість у світі... Що... Забагато що... І це теж дратувало.
- Ево, підійди, - попросив.