Глава 10

Альтруїзму в чистому вигляді не існує.

У кожного свої на те причини!

- Містере Девіс, це не Ваша вина, - повторила цілителька знову. – Не картайте себе. Ми зможемо допомогти вашій дружині. Але лише в тому випадку, якщо Ви довіритесь нам.

Брендон уважно подивився на дівчину. Тільки зараз звернув увагу на її незвичайну зовнішність, проте від неї віяло якимось теплом, він інтуїтивно відчував, що вона хороша людина. Чоловік, який прийшов із нею, мав також неординарний вигляд, був мовчазним і тримався осторонь. Він наче нічого такого й не робив, однак Брендон почував себе так, ніби той його наскрізь бачить. Дивна пара.

- Міранда зможе забути наше горе й повернутися до нормального життя? – спитав з недовірою в голосі.

- Ні, таке не забувається, - з жалем промовила Евелін, - але ми можемо допомогти їй відновити внутрішній баланс і знайти в собі сили продовжувати жити.

- Ви психолог? – розчаровано протягнув чоловік.

- Не зовсім, - усміхнулася, ухиляючись від прямої відповіді. – Мене звати Евелін. А це – Габріель, мій… колега. Повірте, ми допоможемо, - вона глянула на емпата. – Правда ж? Той лиш підтиснув губи, ніяк не коментуючи.

 В палату увійшла медсестра перевірити стан пацієнтки і обурилася щодо кількості сторонніх людей. Вказівним тоном попросила негайно залишити лікарню, оскільки вже дуже пізно і час відвідування хворих давно минув. На її невдоволений та вимогливий погляд не ворухнулися ані Евелін, ані Габріель. Натомість цілителька виразно подивилася на Брендона. Той кілька секунд завагався, а потім, щосекундно вибачаючись, упросив медсестру дозволити їм перебувати в палаті Міранди разом з ним. Ненадовго. Бурмочучи щось собі під ніс, Меггі – як було написано на бейджику – перевірила крапельницю й, наостанок суворо зиркнувши на непроханих відвідувачів, попрямувала до дверей. Зустрічний погляд Габріеля змусив її знітитися чомусь, а з нею таке не часто траплялося.

- Те, що я буду робити, - звернулася Евелін до чоловіка Міранди, - може здатися Вам дивним і безглуздим, - вона знизала плечима, ніяково усміхаючись, – але Ви й не в змозі побачити зцілення. Як і всі звичайні люди.

- Звичайні? – перепитав ошелешено Брендон. – А ви які?

- Ево! – почувся застережливий оклик.

- Габріелю, по-іншому ніяк, - звела брови цілителька, оглянувшись на нього. – Він буде нашим здоровим глуздом, коли я…ми… - вона замовкла.

Це Брендон вперше почув як заговорив чоловік, який весь час простояв мовчки біля дверей і здається чимось був невдоволений. В його присутності ставало трохи не по собі, особливо коли він направляв свій пронизливий  погляд на тебе. Габріель, як його представила дівчина, глянув на неї сердито, а потім враз скривився наче від сильного зубного болю, і Брендону здалося навіть похитнувся на мить. Ці двоє дивилися один на одного, поки чоловік не відрубав раптом коротке: «Ні!». Евелін заклала руки на грудях, хмурячись.

- Не можна! – не поступався Габріель, причому дівчина не промовила й слова, просто дивилася на свого колегу, який починав сильніше злитися. – Це погана ідея, - він замовк на мить, а потім знову заговорив: - Дозволяється дещо розповісти лише підопічним, які мимоволі стають свідками. Це інша річ.

Брендон переводив погляд з одного на іншого, не розуміючи, що відбувається. Монолог цей звучав для нього дико, незрозуміло. Недарма він відмітив з самого початку їх дивацтва й своєрідну зовнішність. Але вони врятували Міранду й серце підказувало довіритись їм.

Нарешті, Габріель зітхнув, загорнув своє довге волосся назад і кивнув. Та видно було, що він не в захваті від того, до чого його спонукала дівчина.

- Брендоне, - різко повернулася Евелін до Девіса, від несподіванки той нервово смикнувся, - справа в тому, що Вашу дружину потрібно… зцілити. Від зла! – вона уважно подивилася на нього, очікуючи реакції. - І у мене є такий дар.

- Зла? – вимовив він спантеличено, зиркнувши на Габріеля. Той ніяк не реагував на слова дівчини.

- Так, - м’яко підтвердила Евелін. – Я – цілителька. А мій дар потребує певних жертв від мене. Від нас, - глянула швидко на емпата й продовжила, - і тут нам буде потрібна Ваша допомога! – вона замовкла, підбираючи слова, поки Брендон переварював таку інформацію. – Коли вам здасться, що наша поведінка (а вона буде трохи специфічна) виходитиме за рамки пристойності, просто зупиніть нас. Гаразд?

– Послухайте, я не знаю, хто ви і що вам потрібно, але….але… звучить це як повна маячня. Пробачте мені, - Брендон підняв руки, відступаючи до ліжка дружини. – Вам краще піти! Правда.

- Ти зараз нас проженеш, - заговорив раптом Габріель, - а потім шкодуватимеш все своє життя, -  його слова звучали як вирок. – Ми все одно спробуємо врятувати Міранду, питання полягатиме лише в тому, чи зможемо ми це зробити, якщо нам перешкоджатимуть.

- Я не розумію вас, взагалі не розумію нічого, - похитав головою Брендон. – Покиньте палату.

- Ми не просимо тебе розуміти, лише довіритися!

- Як можна повірити в ту нісенітницю, про яку ви говорили?! – знервовано підвищив голос. – В Міранді сидить зло. Якийсь дар…

- Зараз ти наляканий, - емпат повільно підійшов до Брендона, той інтуїтивно позадкував, але відступати було вже нікуди, - однак не варто боятися! До того ж інтуїція тобі підказує заглушити голос розуму й послухатися свого  серця - повірити в те, що ми говоримо, як дивно це б не звучало. А ще тебе їсть зсередини почуття вини, яке ти не можеш ігнорувати. І в глибині душі ти зовсім не змирився із втратою дочки, просто маскуєш свої справжні почуття, тому що комусь із вас двох все ж потрібно залишатися емоційно стабільним. І тебе це злить, інколи думаєш, що твоя дружина егоїстка, бо позбавила тебе вибору - в тебе не було можливості тужити й сумувати, бо потрібно було піклуватися про неї. Їй немає діла до того, що ти так само переживаєш горе і тобі болить не менше. Однак ти кохаєш Міранду і не хочеш втратити і її теж. - емпат зупинився, вдивляючись в бліде й здивоване обличчя Брендона, а потім додав. - Ти ризикнеш!