Глава 58 (122)

Після слів Алекса ротонду огорнула густа тиша. Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім листя під склепінням ледь чутно зашелестіло, і наступної миті на кам’яну підлогу м’яко опустилася струнка висока постать.

Ельф приземлився елегантно, з грацією бального танцівника, беззвучно поставивши взуті в гостроносі чоботи ноги на кам’яну підлогу. Навіть повітря не ворухнулося, наче не встигло відреагувати на плавні й стрімкі рухи.

На тлі такого пафосного появлення зовнішність ельфа викликала чимало запитань. Його довге волосся золотим водоспадом спадало на обірваний і брудний одяг, а також на вкриті подряпинами й дірками обладунки. На виснаженому обличчі чітко проступали запалі щоки та гострі вилиці. Руки були тонкими, наче в скелета, обтягнутого шкірою, а крізь дірки в обладунках виднілися гостро випнуті ребра. Він виглядав так, ніби не їв уже кілька місяців, і все ж у його очах світилися впертість та непохитність.

Алекс розглядав гостровухого зі сумішшю втоми й жалю на обличчі — той зовсім не виглядав войовничим. Єдиною його зброєю був меч, але навіть його він не спрямовував на непроханого гостя, а мирно тримав на поясі у витончених піхвах.

Нарешті ельф повільно підвів погляд і заговорив.

—Я не ховався, а спостерігав! — він вимовив цю фразу з явним наголосом, вочевидь бажаючи підкреслити її важливість. —Ті, хто не здатен мене побачити, не гідні споглядати мою велич. Я чекав, коли серед вашої купки покидьків визначиться найсильніший, якому буде дозволено зійтися зі мною в поєдинку.

Алекс хмикнув, трохи схиливши голову.

—Якщо говорити простіше, ти ховався, збираючись добити тих, хто вижив, — Алекс хмикнув. —Як шляхетно з твого боку.

Кутик губ ельфа сіпнувся в презирливій усмішці.

—Жалюгідні хробаки, ви не варті й секунди моєї уваги, — його голос був холодним і сповненим презирства. —Я Веліріон, останній нащадок Дому Зоряної Межі. Твоє існування — лише пил на моєму вічному шляху!

—Ти бос цього місця? — Алекс похитав головою й сумно усміхнувся. —Виглядаєш кепсько. Навіть не знаю, що з тобою робити — вбити чи нагодувати.

—Замовкни, нікчемо! — голос Веліріона став гучнішим і мало не зірвався на крик, але несподіваний звук перекрив навіть його. Схоже, згадка про їжу не минула безслідно — шлунок ельфа голосно забурчав.

Повністю проігнорувавши ганебний звук, він продовжив щось говорити про космічні сутності, межі зірок та іншу подібну нісенітницю, але Алекс уже не слухав. Залишки провіанту, що дісталися йому від Змія, усе ще припадали пилом в інвентарі. На мить замислившись, він прикликав у руку тонкий шоколадний рулет в пластиковій упаковці.

—Ось, тримай, — із цими словами він підкинув снек у бік співрозмовника.

Ельф різко замовк, дивлячись на предмет, що летів у його бік. На мить він смикнув рукою, і Алексу здалося, що той збирається спіймати частування, але це було не так. Меч вилетів із піхов і тієї ж миті перерізав десерт у повітрі, після чого половинки рулету впали на кам’яну підлогу.

—Неприпустима зухвалість! — гостровухий говорив тихо, і з його голосу було ясно як день, що він просто скаженіє. —Відмова від мирської їжі — це мій вибір, не смій спокушати моє тіло своєю огидною подачкою. І що це взагалі за їжа? Вона схожа на собаче лайно! На піку своєї слави я куштував найвишуканіші...

Ельф і далі продовжував говорити, а Алекс глибоко вдихнув, намагаючись зберігати спокій. Тиради самовпевненого нахаби вже добряче йому набридли, і він усерйоз замислювався над тим, щоб покінчити з цією безглуздою розмовою та якнайшвидше перейти до справи. Якщо гостровухий хоче померти з порожнім шлунком — нехай так і буде. Кивнувши власним думкам, хлопець уже відкрив рота, щоб оголосити про початок бою, але тут його погляд натрапив на меч супротивника.

Ельфійський клинок був суцільно вкритий тріщинами та сколами. Колись блискуче лезо тепер виглядало тьмяним, наче поверхня старого каламутного дзеркала. Здавалося, цей меч настільки крихкий, що навряд чи пережив би бодай один серйозний удар.

—Ти зібрався битися цим? — Алекс без жодного жалю перебив співрозмовника й поглядом вказав на пошкоджений клинок. —Не ображайся, але твій меч виглядає навіть гірше за тебе.

На подив хлопця, цього разу Веліріон спокійно відреагував на його слова. Він підняв меч на рівень очей і обережно провів долонею по понівеченому лезу.

—Це зброя війни, саме такою вона й повинна бути.

—Серйозно? — Алекс хмикнув. —Як на мене, він може зламатися від одного лише пильного погляду.

—Як і будь-яка ельфійська зброя, мій клинок вічний. Мирний час обходить його стороною, не залишаючи жодного сліду на його бездоганній поверхні, але коли настав час війни... — ельф різко махнув мечем, наче розрубав невидимого супротивника. —Коли смердючі сектанти прийшли в мій світ — його долю було вирішено. Але навіть якщо мені судилося померти — моя зброя не повинна дістатися ворогові. Останнє, що кожен ельф мріє почути на полі бою, — це дзвін власного клинка, що розбивається вщент.

—Судячи зі стану твого меча, чекати залишилося недовго, — із цими словами Алекс дістав з інвентарю короткі сокири. —Давай уже почнемо, день видався довгим, і мені хотілося б якнайшвидше закінчити зі справами.

Після слів Алекса Веліріон насторожено озирнувся, але, всупереч його очікуванням, ніхто з прикликаних істот не зрушив із місця. Звичайні воїни, яких хлопець викликав під час бою, усе ще були вмуровані по коліна в кам’яну підлогу, але, схоже, їх це зовсім не турбувало. Сіріус і біла вовчиця лежали поруч, поклавши голови одна на одну. Істота в дерев’яній масці стояла, зігнувши спину дугою та спираючись на спис, а Монк сидів у позі лотоса й спокійно спостерігав за тим, що відбувалося.

—Твій супротивник — я, — Алекс помітив його занепокоєння й вирішив одразу все прояснити. —Не хвилюйся, вони нам не завадять.