Глава 56 (120)

Круті гвинтові сходи підіймалися вгору, по спіралі огинаючи широкий стовбур дерева. Вони не мали ні поручнів, ні опор, а за сходинки правили дерев’яні балки, вбиті просто в кору. Така опора зовсім не здавалася Алексу надійною. Ступаючи на чергову перекладину, він намагався поступово переносити вагу з однієї ноги на іншу, щоб хоч якось убезпечити себе від довгого падіння. Сходинки тихо рипіли під ногами, та й саме дерево з кожним кроком відгукувалося глухим, ледь чутним стогоном. Але попри всі незручності, у його становищі було дещо позитивне — навіть на висоті вітер не відчувався, наче в цьому світі його взагалі не існувало.

Початок його шляху давно сховався за широким стовбуром, а кінець зовсім не поспішав показуватися на очі. Хлопець бачив лише невелику ділянку шляху — пару десятків метрів попереду й стільки ж позаду, решта стежки ховалася за вигином стовбура. Дерево було настільки масивним, що повністю перекривало огляд, перетворюючи підйом на одноманітний, майже медитативний рух по колу. У якийсь момент Алексу почало здаватися, що він застряг усередині нескінченної спіралі, яка не веде нікуди. Та все ж прогрес був — велетенські гілки, що стирчали в боки, ставали дедалі ближчими, а повітря поступово холоднішало.

На самому початку шляху Сіріус набув форми монети й вирушив до інвентарю. Сходи були надто вузькими для величезного вовка, а дертися по стовбуру було ризиковано навіть із його кігтями. Зрештою Алекс вирішив, що підйом на спині вихованця легко міг обернутися довгим падінням із болісним фіналом. Він не збирався ризикувати життям заради сумнівної економії часу.

Смужка мани була майже на максимумі. Сині зілля відновили її запаси, а застиглий показник означав лише одне — його воїни закінчили бій. Алекс час від часу кидав на нього швидкий погляд, лише щоб переконатися, що нічого не змінилося. Його побоювання були цілком обґрунтованими — попереду на нього чекав бос, який, судячи з усього, успішно стримував натиск п’ятьох діамантових лицарів. Алекс не плекав ілюзій і розумів, що бій напевно буде непростим, а можливо — найскладнішим за все його життя.

Через деякий час гілки над головою повністю закрили собою безкрайній чорний купол, і саме тоді попереду показалася проста дерев’яна платформа. Серце Алекса мимоволі пришвидшило ритм. Десь усередині підіймалося знайоме відчуття, яке він відчував щоразу перед зустріччю із сильним суперником. Хвилювання перед майбутньою битвою злегка паморочило голову, а передчуття, приправлене невідомістю, змушувало ноги рухатися швидше. Що чекає на нього там?

Алекс прислухався до того, що відбувалося навколо, але до нього не долинало ні брязкоту металу, ні криків, ні глухих ударів — нічого, що нагадувало б про бій. Це насторожувало сильніше за будь-який шум.

"Невже діаманти програли?" Думка промайнула холодною голкою. "А може, я просто запізнився, і бос уже мертвий?"

За кілька кроків до нього долинули приглушені відстанню уривки фраз:

— Ще розряд?

— ...ще живий...

— ...який же впертий дурень…

Алекс інстинктивно пришвидшився, а решту сходинок до вершини подолав майже бігом. Нарешті вибравшись нагору, він окинув поглядом картину, що постала перед ним.

— Якого дідька ви тут влаштували?! — не стримавшись, вигукнув хлопець.

Перед ним розкинулася широка кругла площадка, вимощена сірим каменем. Її край огинала щільна низка масивних колон, які тримали на собі сферичний купол. Але Алекс майже не звернув уваги на оточення, його погляд застиг на тому, що відбувалося в центрі.

Оголений чоловік лежав, розкинувши руки й уткнувшись обличчям у камінь. Його тіло виглядало так, наче він пішки пройшов крізь пекло — шкіра була вкрита розпухлими опіками та багряними пухирями, місцями плоть почорніла й навіть потріскалася. Над ним тоненькою, ледь помітною цівкою підіймався слабкий білий дим, наче він досі горів зсередини.

Але навіть із такими ранами він усе ще був живий — тіло раз у раз здригалося, а спина ледь помітно підіймалася й опускалася під час слабкого уривчастого дихання.

Поруч із ним навпочіпки сиділа Артеміда. У руці дівчини блищав довгий кинджал, усипаний дорогоцінним камінням, вістря якого вона піднесла до ока чоловіка, що лежав.

Поруч стояв Габріель. Маг мав пошарпаний вигляд — волосся скуйовджене, білий плащ подертий у кількох місцях, а легку блискучу кольчугу вкривала сітка свіжих порізів.

Його брат перебував неподалік. Нахилившись уперед і впершись руками в коліна, він із задоволеною усмішкою спостерігав за іншим полоненим — чоловіком, чиє обличчя ледь височіло над поверхнею підлоги. Сірий камінь навколо його обличчя дивно коливався, наче втратив свою твердість і перетворився на в’язку масу. Від кожного руху його поверхнею, наче водою, розходилася дрібна брижа. Чоловік відчайдушно тягнувся вгору, хапаючи ротом повітря й намагаючись утриматися на плаву, але це давалося йому з величезними труднощами. Щосекунди "кам’яне болото" підбиралося дедалі вище, прагнучи поглинути його цілком.

Першою на крик відреагувала Артеміда. Вона різко підняла голову, і її гострий, пильний погляд миттєво вп’явся в незваного гостя. Кинджал у її руці смикнувся вгору, займаючи захисну позицію, але щойно вона розгледіла, хто саме стоїть біля входу, як у її очах промайнуло здивування, а кінчик леза опустився вниз. Етьєн і Габріель обернулися слідом. На обличчі першого відбилося явне замішання, у другого — сухе, холодне здивування, наче до рівняння раптом додали зайву змінну.

— Ти?! — Габріель першим порушив тишу, що виникла. — Якого дідька ти тут робиш?

Алекс не відповів, він спрямованим поглядом подивився на мага й мовчки ступив уперед.

— Не підходь! — із погрозою в голосі вигукнув той. — Це не твоя справа! Те, що тут відбувається, стосується лише діамантів.

Його слова прозвучали наче межа, накреслена на кам’яній підлозі. Алекс зупинився й перевів погляд на лучницю, сподіваючись, що з нею вдасться налагодити діалог.