Глава 55 (119)

Слова вирвалися самі собою, і Алекс навіть здивувався, наскільки кровожерливо вони прозвучали. Хлопець мимоволі згадав убитого ним не так давно оверлорда. Коротка промова, яку він щойно виголосив на адресу ельфів, наче зійшла з уст Маммона.

"Трясця, невже я стаю схожим на ту рогату жабу?" — подумав він. "Напевно, скоро заведу собі крісло на колесах і перейду винятково на м’ясний раціон".

Ельфи відреагували миттєво: вони підняли погляди від розкиданих навколо монет, вихопили луки й почали сканувати місцевість, намагаючись визначити, звідки долинає голос. Лучники так упевнено дивилися навколо, що Алекс одразу запідозрив: їхній нічний зір не поступається його навичці "Око хижака". Наступної секунди він остаточно переконався в цьому — один з ельфів щось вигукнув, піднявши руку вгору й спрямувавши вказівний палець просто на хлопця.

За його жестом одразу простежили інші. Вухатим навіть не знадобилося нічого пояснювати одне одному — вони й так швидко визначили напрямок і тепер усі як один уважно стежили за непроханим гостем.

Алекс стояв на широкому товстому відростку, що відходив від зрізаної гілки, просто над позиціями ельфів. Поруч із ним, ліниво поклавши голову на лапи, лежав Сіріус. Очі чорного вовка залишалися заплющеними, а дихання було рівним і спокійним. Лише спрямовані вперед вуха видавали, що звір не спав, а уважно стежив за ситуацією.

Кілька луків піднялися вгору й одразу ж випустили стріли. Це сталося так швидко, ніби ельфи навіть не цілилися. І все ж стріли летіли точно в нього.

Алекс навіть не моргнув. Він підняв руки й викликав з інвентарю короткі сокири, а потім кілька разів рубонув ними по повітрю. Метал зустрівся з металом. У вуха вдарив короткий і чистий дзвін, а наступної секунди всі стріли, втративши початковий імпульс, безсило полетіли вниз.

Хлопець зітхнув. Ця атака несподівано викликала в ньому ностальгію. Його найперший квест, третій поверх крижаного маяка, де він одночасно бився із сотнею лучників. Тоді йому довелося добряче попітніти, ухиляючись від їхніх атак і блокуючи їх, а також відбиваючи цими самими сокирами стріли, що летіли в нього. Але тепер, завдяки покращеним статам і нескінченним спарингам у в’язниці Маммона, цей трюк дався йому набагато легше.

Він уже почав втрачати інтерес і знову підніс гучномовець до губ, збираючись віддати наказ душам, ув’язненим у золоті, коли знизу пролунав високий чоловічий голос.

— Непогано для простого смертного хробака, — навіть спотворений відстанню, він звучав упевнено й зарозуміло. — Але ти все одно заплатиш життям за свої нахабні слова!

Алекс кілька секунд шукав джерело звуку й нарешті побачив на даху ельфа, який склав руки біля рота у формі рупора, щоб підсилити голос.

— І де та армія, яка взяла нас в оточення? — тим часом продовжив він. — Навколо нікого немає, крім загнаних у кут щурів, тебе й твого жалюгідного звіра.

Знизу пролунав короткий смішок, який підхопили ще кілька лучників. Ельфи з усмішками переглядалися між собою, їхні обличчя знову світилися впевненістю, а від недавньої напруги не залишилося й сліду. Стріл теж більше не було — чи то вони розраховували на продовження діалогу, чи просто вирішили не витрачати боєприпаси даремно.

— Ти їх хіба не бачиш? — Алекс усміхнувся, вирішивши ще трохи почекати з активацією навички. — Придивися краще, вони вже серед вас.

У цей момент хтось простягнув тому, хто говорив, одну з монет, що впали згори. Той здивовано прийняв її й почав крутити в руках. Так тривало кілька секунд, а потім він закинув голову й голосно розсміявся.

— Так ось воно що... — промовив він, вдосталь насміявшись. — Ти хочеш від нас відкупитися?!

Після цього він повернувся до інших, піднявши монету над головою.

— Брати, він пропонує нам золото в обмін на життя!

Ельфи, що стояли навколо, одразу підхопили його настрій і почали голосно сміятися, а деякі нахилилися, щоб підібрати монети, що лежали під ногами.

— А воно хоч справжнє? — кинув він і, не дочекавшись відповіді, підніс монету, яку тримав у руках, до рота й стиснув її зубами.

— А от цього ти даремно, вухатий, — усміхнувся Алекс, а потім знову підніс гучномовець до губ і голосно промовив:

— Повстаньте.

Світ під ним наче вибухнув, чіткі обриси будівель розмилися, сховавшись у густому тумані. У цілковитій темряві Око хижака надавало диму, що вирвався з монет, червонуватого відтінку, але хлопець чудово знав, що насправді його колір був зеленим. Почекавши кілька секунд, Алекс віддав нову команду:

— Убийте всіх ельфів і захистіть людей.

Знизу пролунали невпевнені вигуки й звуки спусканих тятив, але дуже скоро їх змінило співання сталі — його воїни вступили в бій.

Туман розсіювався не одразу. Він стелився по землі щільною, в’язкою завісою, наче не бажаючи відпускати те, що щойно породив. Контури будівель повільно проступали крізь нього, наче хтось здирав із полотна мутний від часу захисний віск. Унизу миготіли різкі рухи, помахи сталевої зброї та силуети — вони то зникали, то з’являлися знову. Звуки бою з кожною миттю ставали дедалі чіткішими — дзвін зброї, удари й хрипкі передсмертні крики.

Дим поступово рідшав, і зацікавлений погляд хлопця ковзнув туди, де ще зовсім недавно стояв його гостровухий співрозмовник. Йому знадобилося зовсім небагато часу, щоб зрозуміти — їхній діалог остаточно завершено.

Здавалося, що ельф усе ще тримається на ногах. Його тіло перебувало у вертикальному положенні, наче він відмовлявся падати, але ця стійкість була оманливою. Очі гостровухого закотилися, залишивши самі білки, кінцівки безвольно сіпалися, а рот був роззявлений у беззвучному крику.

Причиною цього був довгий дворучний меч, що стирчав з його рота. Широке сталеве лезо наскрізь пробило череп і вийшло із потилиці, залишивши після себе рваний нерівний отвір. Руків’я ж міцно стискали закуті в стародавні обладунки руки лицаря. Саме його хватка утримувала тендітне ельфійське тіло, не даючи йому впасти на землю. Балакучий лучник втратив усю свою гордість і пиху, в одну мить перетворившись із міфічного безсмертного на жука, насадженого на булавку.