Глава 53 (117)

Темна, непривітна частина просторої круглої зали на верхівці велетенського дерева зустріла Артеміду тишею та затхлим, запиленим повітрям. Зупинившись у проході, дівчина підняла лук і швидко випустила вгору стрілу світла. Спалах був різким і коротким, таким самим, як і раніше, але його виявилося достатньо, щоб вирвати навколишній простір із чіпких лап темряви.

На сітківці пильного ока лучниці застигло запустіння та пил, що товстим шаром осів на камені. Пожовкле, давно висохле листя, що звисало зі стелі, скидалося на жалюгідні залишки колись квітучого й сповненого життя склепіння. Колись зелень панувала тут, міцно вкорінившись серед кам'яних колон, тепер же ця зала оспівувала лише тишу та смерть.

Закінчивши огляд, Артеміда повернулася в бік входу.

— Можете заходити, сміливці, тут чисто.

Наступної секунди з темного проходу за її спиною вилетіла крихітна куля світла. Вона одразу рушила вперед, водночас повільно підіймаючись угору й поступово збільшуючись у розмірах. Коли куля досягла склепіння, вона вже скидалася на живу люстру завбільшки з баскетбольний м'яч, а світло, яке вона випромінювала, освітлювало навколишній простір, мов потужний стельовий світильник.

Слідом за нею до освітленої зали неквапливо зайшли решта діамантових лицарів. Брати Бомон, високі, статні блондини, схожі один на одного до найдрібніших деталей, наче відображення одне одного, йшли попереду. За ними слідував Калеб Волкер, який усе ще балансував на тонкій грані між людиною, звіром і птахом. Його тіло так само вкривала густа коричнева шерсть, обличчя приховували білі пера, а за спиною були складені широкі орлині крила. Останнім увійшов Тревіс Тьорнер, легко й недбало утримуючи на плечі свій жахливий меч, який здавався непідйомним для будь-якої нормальної людини. Щойно переступивши поріг, він засунув руку в одну з підсумок, дістав кілька невеликих круглих предметів і недбало розкидав їх по залі. Наступної секунди простір, залитий світлом зі стелі, спалахнув новими барвами.

Сигнальні шашки зашипіли, випускаючи разом із тонкими цівками диму густе червоне світло. Камінь під ногами, сірі колони та сухе листя, що звисало зі стелі, — уся зала миттю забарвилася в моторошні криваві тони.

Лицарі рушили вперед, з цікавістю озираючись навколо, але без найменшої тіні страху, готові як до виклику, кинутого просто в обличчя, так і до раптової атаки. Кожен із них почувався достатньо сильним, щоб зустріти будь-яку загрозу, яка виникне на їхньому шляху.

Та скільки б вони не чекали нападу, вдивляючись у тіні між колонами, — зала відповідала їм лише мертвою, гнітючою тишею. Не було видно ані найменшого руху, повітря не сколихнув навіть найслабший подих істоти, яка, на їхнє переконання, мала тут мешкати. Або вона причаїлася, або її тут узагалі не було.

— Блондинчику, ти точно впевнений, що це кімната боса? — Артеміда першою порушила тишу, кинувши погляд на Габріеля.

Той ледь помітно похитав головою.

— Не думаю, що помилився. Обстановка надто… характерна.

— А я тут узагалі нічого не бачу, — хмикнув Калеб, ліниво оглядаючись навколо. Закінчивши, він повернувся до напарника. — Що думаєш, великий Т?

Як завжди, Ironfall відповів без слів.

Спочатку він постукав вказівним пальцем по скроні, ніби натякаючи на думку або сумнів. Потім швидко вказав великим пальцем собі за спину.

— Ага, — кивнув Калеб. — Я теж думаю, що час забиратися, тут нічого цікавого немає.

Вони вже розвернулися, збираючись іти, коли Габріель швидко подивився спочатку на брата, потім на Артеміду. На мить погляди трьох зустрілися, і Габріель ледь помітно кивнув.

— Не будемо поспішати з висновками, — промовив він уже голосніше. — Ми досить довго сюди добиралися, то чому б не витратити ще трохи часу на детальніший огляд. Цілком можливо, тут є прихований прохід на інший рівень, якого ми могли не помітити.

Калеб зупинився й запитально глянув на напарника, а Тревіс у відповідь лише знизав плечима. Після цього вони розвернулися й рушили до центру зали, уважно оглядаючи кам'яну підлогу.

Артеміда тим часом рушила праворуч від входу, ковзаючи поглядом уздовж колон. З протилежного боку таким самим неквапливим кроком ішов Етьєн. Рухи обох були повільними, а хода — спокійною та природною. Габріель же залишився стояти біля входу, уважно спостерігаючи за іншими.

Діставшись майже до середини зали, Тревіс несподівано завмер і швидко озирнувся — спочатку на Етьєна, потім на Артеміду. Обидва діаманти, попри показну зацікавленість оточенням, уважно стежили за ним і Калебом. Їхні спокійні рухи різко контрастували з напруженими поглядами.

Тишу розірвав гучний звук — Тревіс ударив закованим у рукавичку кулаком по нагруднику, привертаючи увагу напарника. Калеб миттєво обернувся, після чого Тревіс зробив короткий різкий помах рукою поперек грудей, а потім кивком указав спочатку в бік Етьєна, а потім — Артеміди. Це було останнє, що він устиг зробити, перш ніж Габріель клацнув пальцями.

Зі стелі зірвалася яскрава синя блискавка. Лютий, рваний розряд ніби вирвався просто з-під землі. Він розсік повітря, і водночас у вуха присутніх діамантів ударив оглушливий гуркіт грому.

Біле світло на частку секунди повністю поглинуло навколишній простір, а потім зникло так само швидко, як і з'явилося. Повітря миттю наповнилося запахом озону, а слідом за ним прийшов важкий змішаний запах горілої плоті та паленої шерсті.

Кілька секунд світ перед очима спостерігачів залишався темним, але поступово вони знову адаптувалися до тьмяного світла, що лилося зі стелі, й побачили результат атаки.

Посеред зали лежало тіло Тревіса. Він упав на кам'яну підлогу, неприродно вигнувшись, і тепер слабо здригався, ніби в його тілі все ще залишалися залишкові імпульси електричного удару. Шкіра місцями вкрилася кіптявою, а від легких обладунків підіймалися тонкі цівки диму. Величезний меч лежав на землі, але пальці лицаря все так само міцно стискали руків'я. Це мимоволі наштовхувало на думку, що його тіло, навіть позбавлене свідомості, відмовлялося визнавати поразку.