Глава 50 (114)

Коли двері зачинилися за ними, шум, що долинав із зали обслуговування, миттєво стих. По цей бік дверей тягнувся вузький коридор із приглушеним білим світлом і прозорими дверима по обидва боки, за якими виднілися кабінети та робочі місця співробітників. Здавалося б, тепер можна було спокійно видихнути, але Генрі не сповільнив кроку й упевнено повів хлопця далі, наче точно знав, куди прямує.

Вони мовчки йшли вперед, минаючи кабінети, а Алекс мимохідь заглядав усередину. Співробітники корпусу здебільшого сиділи за робочими столами, втупившись у монітори або перебираючи документи. Але були й такі, хто, помітивши хлопця, що проходив повз, на мить завмирав і проводжав його поглядом крізь скло. У цих поглядах читалася цікавість, що явно виходила за межі звичайної. Можливо, новина про нового діамантового лицаря почала розходитися відділом саме в ту мить, коли вони покинули приймальну залу. Алекс продовжував іти за старим, гадаючи, які ж двері той обере, але Генрі все йшов уперед, нікуди не звертаючи.

Невдовзі вони дісталися кінця коридору, і Генрі, не збавляючи темпу, впевнено завернув за ріг. Хлопець повернув слідом за ним, і щойно Генрі зник за поворотом, позаду пролунав звук дверей, що відчинялися. Услід за цим у коридор увірвався знайомий гул — гучні репліки, що перебивали одна одну, тупіт ніг і часті клацання камер на телефонах. Судячи зі звуків, відчинилися саме ті двері, через які вони потрапили до цих службових приміщень. Увесь цей шум зливався воєдино, поступово наростаючи, що викликало в Алекса дивне відчуття погоні.

Генрі не обертався, пройшов уперед ще кілька метрів і зупинився біля дверей, які помітно відрізнялися від інших. Без номера чи таблички, це було просте, потемніле від часу дерев'яне полотно, більше схоже на вхід до якоїсь комірчини. Ще на підході старий дістав із кишені зв'язку ключів і вибрав потрібний, а тепер упевнено вставив його в замучену замкову щілину. Кілька точних поворотів, що супроводжувалися клацаннями замка, — і двері відчинилися.

Генрі, не гаючи й секунди, ступив усередину й одразу клацнув вимикачем. Десь під стелею загуділа стара люмінесцентна лампа, але загорятися вона явно не поспішала. Алекс зайшов слідом за старим, і двері за його спиною тут же зачинилися, відрізаючи приміщення від світла, що лилося з коридору. У темряві, що настала, пролунав клац — Генрі зачинив двері й одразу повернув ключ у замку, надійно замикаючи їх.

Щойно Алекс подумав про те, щоб активувати Око хижака, — лампа нарешті ожила, освітивши невелику кімнату тьмяним, нерівним світлом. Приміщення й справді скидалося на комірчину — вікон не було, а в повітрі літали дрібні, але цілком помітні частинки пилу.

Одну стіну майже повністю займала висока металева шафа з висувними шухлядами для документів. Деякі з них були прочинені, звідти визирали пожовклі папки та стоси паперів. Навпроти стояв старий робочий стіл, а на ньому — древній комп'ютер із масивним опуклим монітором, який якимось дивом пережив кілька поколінь техніки.

Поруч, на окремій тумбі, стояв спеціалізований принтер із вбудованим ламінатором. Його корпус злегка пожовтів від часу, а позначки на кнопках давно стерлися. Алекс мимоволі затримав на ньому погляд — саме на такому пристрої Генрі надрукував його першу, чорну ліцензію.

— Ну нарешті, — старий із полегшеним зітханням відсунув скрипучий стілець і важко сів. — Хоч трохи спокою.

Потім він натиснув велику круглу кнопку на системному блоці, і кімната наповнилася впевненим гудінням — комп'ютер оживав повільно, із характерним звуком старого, але все ще справного заліза.

— А тепер, дай-но мені свою ліцензію, хлопче, — Генрі повернувся й вичікувально подивився на свого супутника.

Алекс уже потягнувся до кишені, але рука зупинилася на півдорозі. Він раптом нагадав собі, що більше не має причин приховувати свої здібності. Зітхнувши, Алекс витягнув руку і під пильним поглядом Генрі призвав ліцензію з інвентарю.

— Ого, непоганий трюк! — старий усміхнувся. — Нагадай мені ніколи не грати з тобою в покер.

Взявши пластикову картку до рук, він відкрив одну із шухляд столу.

— У мене теж є для тебе один фокус, — із цими словами Генрі дістав із шухляди ножиці й одним різким рухом розрізав чорну ліцензію. — Вуаля, ти більше не чорний лицар!

Старий дивився на Алекса з усмішкою, очікуючи відповідної реакції, але зустрів лише спокійний, майже байдужий погляд блакитних очей.

— І це все? — розчаровано запитав Генрі. — Я думав, ти будеш щасливий позбутися цього тавра.

— Так, ця штука завдала мені чимало проблем, — хлопець знизав плечима. — Але були й приємні моменти. Краще скажіть, навіщо ми сюди прийшли?

— Я просто не міг працювати в тій метушні, — зітхнув старий, повернувшись до монітора. — Та й ти, схоже, не дуже звик до такої уваги. Але я не наполягаю. Якщо хочеш, можеш просто назвати свій клас і почекати надворі.

— Дякую, я краще залишуся тут, — Алекс кинув швидкий погляд на замкнені двері. — А що таке клас?

— А, точно... — Генрі знову повернувся до хлопця. — У чорних такого немає. Клас — це, по суті, короткий опис твоїх навичок, його вказують у ліцензіях мідного рівня й вище. Зазвичай це боєць, маг, лікар або перевертень.

— Я маю обрати щось із цього? — Алекс замислився, думаючи, що йому більше підходить — боєць чи маг.

— У твоєму випадку це не обов'язково, — Генрі похитав головою. — Золоті та діамантові можуть вигадати власний клас, так роблять майже всі.

— Як це?

— Ну, наприклад... Ти ж чув про Артеміду? — Алекс кивнув, щільно стиснувши губи. Якби він почав розповідати про те, що особисто знайомий із цією неврівноваженою особою, — вони могли б застрягти тут надовго. На щастя, Генрі не надав значення його неоднозначному виразу обличчя й продовжив говорити: — Так ось, її клас — "Divine Huntress".

— Досить... незвично, — Алекс насилу придушив сміх.