Глава 49 (113)

[A-415]

Щойно номер на електронному табло знову змінився, Алекс укотре перевів втомлений погляд на талон, що лежав у нього в руках. Останні дві години він робив це із завидною постійністю, наче сподівався, що надруковане на аркушику число якимось дивом магічним чином зменшиться. І щоразу його очі зустрічали той самий напис: A-419.

Центр цивільного рекрутингу, до якого він прибув, анітрохи не відрізнявся від того, де Алекс уперше подавався на отримання ліцензії. Складалося враження, що якщо бачив одне таке відділення — вважай, що бачив їх усі. Просторе приміщення з бляклою, потертою плиткою на підлозі та рівними бежевими стінами більше нагадувало якийсь центр обслуговування абонентів. Уздовж стін тягнулися ряди однакових пронумерованих столів, за якими сиділи працівники відділу, заповнюючи папери або неквапливо перебираючи клавіші. Над кожним столом висіло електронне табло, на якому відображався номер талона, що обслуговувався в цей момент. Схоже табло висіло й на стіні, і час від часу на ньому спалахував номер чергового щасливчика, чиє очікування нарешті добігало кінця.

Попри те що час уже наближався до обіду, людей було надзвичайно багато. Здавалося, варто було місту хоч трохи оговтатися після навали монстрів, як мешканці одразу ж ринули сюди — незалежно від статі, віку чи фізичної форми. Цього разу черга виглядала зовсім інакше. Вперше Алекс бачив тут переважно молодих хлопців, а також кількох дівчат. Тепер же серед тих, хто чекав, можна було побачити кого завгодно: жінок, чоловіків і навіть людей цілком поважного віку.

Коли два години тому Алекс переступив поріг цієї установи, він здивовано завмер, не розуміючи, чи туди взагалі потрапив. Перше, що спало йому на думку, — тут відкрили поштове відділення або якийсь муніципальний офіс і просто ще не встигли змінити вивіску.

Прямо навпроти нього сиділа літня жінка й неквапливо в’язала, спритно перебираючи спицями, наче сиділа не в центрі рекрутингу, а вдома біля каміна. Хтось гортав газету, хтось тихо розмовляв із сусідом, скаржачись на стрибок цін на пальне, а час від часу лунав стриманий сміх. Більшість відвідувачів виглядали напрочуд спокійними — настільки, що ставало незрозуміло, чи вони взагалі усвідомлюють ризики? Складалося враження, ніби результати оцінювання їх зовсім не хвилювали. Може, вони просто прийшли поспілкуватися?

Рекрутери, як і раніше, перебували тут же, біля стін, але цього разу в їхніх поглядах майже не читалося зацікавлення. Радше розгубленість, змішана з утомленою відстороненістю. Наче вони й самі не до кінця розуміли, як реагувати на наплив настільки колоритних кандидатів. Було очевидно, що більшість присутніх навряд чи хтось серйозно стане запрошувати до клану, і все ж робота залишалася роботою, а її потрібно було виконувати. Тому час від часу люди в костюмах неохоче ковзали поглядами по залу, оцінюючи присутніх.

Алекс упіймав на собі кілька таких поглядів, але не надав їм значення.

Звук рингтона вивів його із задуми — його мобільний телефон ожив в інвентарі й тепер вимагав уваги. Опустивши руку в кишеню, хлопець дістав із інвентарю гаджет, що не вмовкав, а потім витягнув його назовні. Номер був незнайомим.

— Це містер Олександр Уайт? — запитала дівчина на тому кінці дроту.

— Так… — відповів Алекс після короткої паузи; через довге очікування його голос звучав сонно й трохи розсіяно.

— Вам телефонують зі служби підтримки корпусу лицарів. Вам зараз зручно розмовляти?

Алекс кинув швидкий погляд на табло й упевнено відповів:

— Так, цілком.

— Містере Уайт, рада повідомити, що підрахунок матеріалів, отриманих після недавнього прориву розлому, завершено, і вам, як чинному члену корпусу, належить винагорода.

— Винагорода?.. — перепитав він, не одразу розуміючи, про що йдеться. — Що ви маєте на увазі?

Хлопець одразу замислився, чи не пов’язано це з недавнім рейдом із зачистки вулиць від монстрів. Його координатор, Раві, теж був зі служби підтримки, може, це його рук справа? Тим часом дівчина замовкла, а потім тихо зітхнула, наче їй уже не вперше доводилося це пояснювати:

— Розумієте, після зачистки міста було здобуто значну кількість ресурсів. Частину коштів від їхнього продажу спрямували на відновлення інфраструктури, компенсації та покриття медичних витрат постраждалих. Решту вирішили розподілити між лицарями, які брали участь в операції. Але оскільки неможливо точно визначити внесок кожного, було ухвалено рішення не робити відмінностей і розподілити їх порівну, з урахуванням рангу.

Алекс мовчки слухав, і на мить у його голові промайнула думка: "Непогано. Гроші мені не дуже потрібні, але приємно, що про мене не забули".

— Оскільки ви чорного рівня, сума вашої винагороди становить 19 доларів і 91 цент.

Піднесення зникло так само швидко, як і з’явилося.

— …Ясно, — протягнув він, намагаючись приховати розчарування.

— На жаль, у нас немає даних про ваш банківський рахунок, тому ви можете отримати виплату особисто, відвідавши найближчий центр цивільного рекрутингу. Також я б рекомендувала вам оновити платіжну інформацію, щоб у майбутньому отримувати подібні виплати без затримок.

Алекс на секунду замислився.

— Скажіть… а можна відмовитися від винагороди? Ви можете, наприклад, передати її на благодійність або взагалі викреслити мене зі списку?

На тому кінці лінії запала коротка пауза.

— Ні, на жаль, такої можливості не передбачено. Якщо ви не заберете винагороду, вона все одно буде закріплена за вашим ім’ям і залишиться доступною для отримання в будь-який час.

Алекс тихо видихнув.

— Зрозуміло, у такому разі дякую за інформацію. Це все?

— Так, дякую за приділений час. Гарного дня.

— Ага… і вам.

Зв’язок обірвався коротким електронним гудком, і Алекс знову перевів погляд на табло.