Глава 47 (111)

Відчувши зміну сили тяжіння, Марія вигнула тіло, зробила бокове сальто й м’яко приземлилася на ноги.

Чужий світ зустрів її тишею, огорнутою сяйливим зеленим туманом. Розлом простягався на десятки метрів, але навіть за таких неймовірних розмірів виглядав незвично. Його поверхня була нерівномірною, наче ями, що випромінювали світло, мали різну глибину. Ділянка, з якої виринула Марія, світилася яскраво, але на тілі аномалії виднілися й інші, тьмяні та темні місця.

Дівчина бачила подібне вперше, але навіть тоді майже одразу зрозуміла, у чому причина. У її світі більша частина цього Розлому була прихована під шаром бетону та землі. У таких місцях прохід був закритий, і саме це приглушувало зелене світіння з цього боку.

Суха, потріскана земля під ногами виглядала безживною — на ній не було видно ні трави, ні молодої порослі, лише жилисті товсті корені пронизували її поверхню. Подекуди вони виринали назовні, наче плавець, який прагне ковтка повітря, а потім знову пірнали в темну глибину. Створювалося враження, ніби вони поспішали покинути це згубне місце й навіть пройшли крізь Розлом у пошуках родючого ґрунту.

Погляд Марії ковзнув далі, за межі освітленої зеленим світлом області, але вона побачила лише порожнечу. З усіх боків її оточувала густа, непроглядна темрява. Це була не та темрява, що приходить із ніччю, — м’яка, звична й наповнена невидимими слідами життя. Ні, навіть у цілковитій темряві ночі видно слабке світло. Чи то місяць, зорі, рослини або комахи — навіть найтемніша ніч не буває абсолютною. А тут темрява була зовсім іншою. Вона не несла в собі ні затишку, ні спокою, а відчувалася наче мертвотний холод, похований під шаром землі в могилі.

"Я всередині печери?" — подумала вона. "Якщо це так, то вона просто величезна".

Світло, яке випромінював Розлом, не сягало ні стін, ні стелі, й неможливо було сказати, чи існували вони взагалі, чи її оточувала безкрайня чорна пустеля. Звісно, Марія знала спосіб це перевірити: якщо світло не здатне вирватися звідси, можливо, звуку пощастить більше. Гучний крик цілком міг досягти невидимих стін і навіть повернутися луною, якщо, звичайно, ці стіни справді існували. Та хай там як, дівчина навіть не допускала думки про проведення такого експерименту. Це ворожа територія, до того ж золотий, найвищий рівень небезпеки. Її крик цілком міг привернути невідомих істот, які населяли це місце.

Тим часом позаду з’являлося дедалі більше лицарів. Вони по черзі виринали із зеленого туману й, здивовано озираючись навколо, рухалися вперед, звільняючи місце наступним. Один за одним, група за групою. Чисельність рейдового загону була настільки великою, що загальний збір зайняв не менше пів години. Навколо чувся скрип обладунків, приглушений дзвін металу та насторожений шепіт десятків голосів.

— УСІ УВАГА!

Вигук Габріеля був поки що найгучнішим звуком, який Марія чула в цьому місці, але навіть він зник у темряві, не залишивши жодного натяку на повернення луною. Світловолосий маг стояв у оточенні натовпу лицарів, на одному рівні з усіма іншими. Марія обережно протиснулася вперед, щоб побачити того, хто говорив, але далеко не всі мали таку можливість. Праворуч від діамантового мага стояв його брат-близнюк Етьєн, а також невисока струнка постать найвідомішої лучниці всього Мічигану на ім’я Артеміда. Ліворуч стояли двоє чоловіків, яких Марія вперше побачила лише близько години тому, — діамантові лицарі, що стояли на чолі клану Незламних.

На тілі Калеба Волкера майже не було одягу — лише світлі боксери та довга куртка, накинута на оголені плечі. Але навіть у такому вигляді він тримався впевнено: гордо розправив плечі й схрестив руки на широких грудях. Поруч із ним, спираючись на руків’я встромленого в землю велетенського дворучного меча, стояв невисокий худорлявий хлопець у легких обладунках. Під час інструктажу Марії не вдалося запам’ятати його імені, лише прізвисько — Ironfall. Попри струнку, навіть на вигляд тендітну статуру, він виглядав спокійним і впевненим.

Тим часом розмови стихли, і Габріель продовжив:

— Вас, напевно, здивувала мізерна кількість інформації, яку розвідники озвучили на нараді. Як дехто з вас, мабуть, уже здогадався, усе це було зроблено навмисно, щоб зберегти деталі рейду в таємниці, принаймні доти, доки це можливо. Справжній інструктаж починається зараз, тому раджу всім уважно слухати.

З усіх боків знову почувся шепіт, але Габріель не звернув на нього уваги й продовжив говорити.

— Наші противники сьогодні — ельфи. — Шепіт присутніх тієї ж миті змінився цілковитою тишею — тепер усі дивилися на того, хто говорив. — На жаль, це все, що нам відомо: ми не знаємо ані чисельності противника, ані його розташування. До того ж ви, напевно, помітили, що оточення теж не на нашому боці — видимість сильно обмежена, і цілком можливо, що нас уже взяли в оточення.

Він зробив невелику паузу, очікуючи на реакцію, і довго чекати не довелося. Хтось нахилив голову й швидко надягнув шолом, хтось опустив забрало, деякі бійці підняли над головами щити.

— У вас хороша реакція, але хвилюватися нема про що, я сказав про оточення лише для того, щоб не втрачати вашу увагу, — Габріель усміхнувся. — Розвідники вже прочесали навколишню територію й навіть намітили маршрут.

Потім світловолосий маг підняв руку й указав пальцем перед собою.

— У тому напрямку розташовані будівлі. Це наш єдиний орієнтир у радіусі сотень метрів, тож почнемо звідти. Щоб охопити більшу територію, ми розділимося. На цей момент кожен із вас має знати, до якої групи він належить. Я лише хочу попередити, щоб ви не відставали й не відходили далеко від лідера. Рухайтеся не поспішаючи й ретельно перевіряйте кожен будинок. Ми не хочемо зайвих жертв, тому поставтеся до роботи серйозно.

Лицарі мовчки слухали інструктаж, навіть задні ряди стихли, спрямувавши всю свою увагу на Габріеля. Тим часом він продовжив: