Глава 46 (110)

Біля входу на огороджену територію, де Лицарі готувалися до рейду, чергували троє людей — двоє молодих хлопців і дівчина. Привратники були вдягнені у світлі ділові костюми, як і всі працівники клану святих. Дівчина тримала в руках список, а кожен із хлопців мав планшет із пачкою бланків тимчасових контрактів.

Марія підійшла першою й мовчки показала свою ліцензію. Дівчина, яка чергувала біля входу, швидко звірилася зі списком і поставила позначку навпроти її імені, а потім відчинила перед нею хвіртку, схиливши голову в легкому поклоні. Уся процедура зайняла з десяток секунд. Марія зайшла всередину й одразу розвернулася обличчям до входу, очікуючи на свого супутника.

Коли настала черга Алекса, він дістав свою ліцензію й простягнув її дівчині, як кілька секунд тому зробила Марія, але та навіть не взяла її до рук.

— Дякуємо за увагу до цього рейду, однак у нас суворі вимоги щодо рівня учасників. — Голос дівчини звучав спокійно, у ньому не було ані вагань, ані сумнівів. Судячи з усього, цю фразу підготували заздалегідь і вимовляла вона її далеко не вперше. — Наразі ми не потребуємо послуг Обдарованих чорного рівня.

— Але чому? — першою відповіла Марія. — Я срібний лицар і готова за нього поручитися. Невже нічого не можна зробити?

— На жаль... Такий наказ керівництва. — Дівчина кинула на Марію здивований погляд, але швидко опанувала себе й знову повернулася до Алекса. — Якщо хочете, можете почекати. Можливо, під час рейду це правило зміниться, і тоді ми будемо раді запропонувати вам тимчасовий контракт.

— Що ви маєте на увазі? — здивовано запитав Алекс. — Що такого може статися під час рейду, що вам знадобиться допомога чорного?

— Якщо кількість добутих матеріалів перевищить можливості клану, цілком імовірно, що ми запропонуємо вам роль Збирача.

— Тут узагалі-то черга, — позаду пролунав роздратований голос.

Обернувшись, Алекс виявив, що на нього дивляться десятки пар очей. Люди, які стояли неподалік від входу, виглядали втомленими й роздратованими, і зараз усі їхні негативні емоції були спрямовані просто на нього. Подив одразу змінився розумінням.

— Ви теж чорні?

— Ага, і ми прийшли сюди раніше, — сказав найближчий до нього чоловік. — Я стою тут ще з минулої ночі, хлопче. Якщо хочеш потрапити за огородження — ставай у кінець.

Решта людей мовчала, але, судячи із суворих виразів їхніх облич, вони цілком поділяли думку того, хто говорив.

— Схоже, моя допомога тут не потрібна, — Алекс повернувся до Марії й спокійно всміхнувся. — Мабуть, займу місце на трибунах, відкоркую пиво і...

— Ні! — дівчина впевнено ступила вперед, знову наблизившись до хвіртки. — Так не піде, я вимагаю, щоб ви негайно зв’язалися з начальством! Цей чоловік — сильний лицар, і я впевнена, що він чудово впишеться до Штурмового загону.

Привратники переглянулися, явно не знаючи, що робити. У якийсь момент упевнений погляд Марії, спрямований на них, усе ж подіяв. Один із хлопців глибоко зітхнув, а потім відчинив хвіртку й швидким кроком попрямував кудись.

За кілька хвилин він повернувся, ведучи за собою світловолосого чоловіка в білому плащі та легкій золотій кольчузі. У руках той тримав короткий посох, укритий чорно-білими смугами, із заокругленим наконечником. Саме цей посох допоміг Алексу визначити, хто саме з близнюків Бомон зараз стоїть перед ним. Насамперед прибулий звернувся до Марії:

— Міс, прошу вас поквапитися, рейд скоро розпочнеться.

— Але що щодо...

— Я сам з усім розберуся, — різко перебив він дівчину. — Розвідники щойно повернулися, і якщо ви пропустите інструктаж, я буду змушений виключити вас із рейдової групи.

Марія кинула винуватий погляд на Алекса, у відповідь він усміхнувся й кивнув. Після цього дівчина опустила очі й попрямувала до решти лицарів.

— Тепер ти... Не пам’ятаю твого імені, але це й неважливо. Що тобі тут потрібно?

— Я Олександр Уайт, — голос хлопця звучав спокійно. — Я хотів би взяти участь у цьому рейді, але й подумати не міг, що глава клану особисто вирішує подібні питання.

— Наскільки я пам’ятаю, ти ж чорний? — Габріель усміхнувся. — Не думаю, що від тебе буде хоч якась користь.

— Ви хочете сказати, що лицар, який зміг пережити удари ваших блискавок, недостатньо сильний?

— Обережніше добирай слова, хлопче! — Габріель примружив очі, обдарувавши співрозмовника холодним поглядом. — У мене настільки хороші адвокати, що однієї цієї фрази може вистачити, аби ти витратив кілька років на судові розгляди.

— Тобто ви стверджуєте, що не нападали на мене в Розломі? — Алекс насилу стримував самовладання.

— Я стверджую, що в тебе немає доказів, якими можна підкріпити таку гучну заяву, — Габріель скривив губи в гримасі огиди. — Не кажучи вже про те, що закони США не діють усередині Розломів.

Розмова дедалі більше загострювалася, ризикуючи перерости в конфлікт. Алекс опустив очі й глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися.

— Містере Бомон, — його голос знову звучав спокійно. — Я тут не для того, щоб з’ясовувати стосунки чи ворушити старі образи. Я лише хочу приєднатися до рейду і, гадаю, ви погодитеся, що я достатньо сильний для цього.

Габріель ніяк не відреагував на спокійний тон і слова Алекса. Він дивився на нього все тим самим холодним, сповненим презирства поглядом.

— Я проти, — відповів він після кількох секунд роздумів. — Ти почав випробовувати моє терпіння ще під час нашої першої зустрічі в LA, а тепер викликаєш у мене лише огиду. Хитрий і слизький тип, який приховує свій справжній рівень, зброю та здібності. Я не довіряю тобі анітрохи. Не знаю, як тобі вдалося приховати свої сили під час оцінювання й отримати чорну ліцензію, але офіційно ти чорний, і я ставитимусь до тебе відповідно.

Потім він повернувся до привратників, які весь цей час стояли поруч.