Глава 45 (109)

Теплий і спокійний ранок, що опустився на місто, був наче благословення. Він розлився вулицями, тротуарами та скверами свіжим прохолодним вітром, обіцяючи мешканцям Детройта тихий безхмарний день. Сонце вже піднялося достатньо високо, і місто наповнилося яскравим золотавим світлом. Останні кілька днів погода була настільки м’якою, що здавалося, ніби зима почала здавати свої позиції задовго до приходу весни.

Величезний овальний стадіон височів над навколишніми кварталами, наче гора, як символ незламності людського духу та перемоги. У сезон ігор його ворота відчинялися, впускаючи людей, які прагнули видовищ, аби вони могли на власні очі побачити відчайдушну, але не смертельну сутичку у виконанні професійних атлетів.

Зараз же, навіть попри хаос, що панував у країні, він не пустував. Приблизно половина трибун була зайнята, але причиною цього була аж ніяк не чергова гра. Навпаки — події останніх днів поставили весь сезон на паузу — матчі скасували до завершення дії надзвичайного стану на всій території Сполучених Штатів.

І все ж люди прийшли. Вони зручно влаштувалися на холодних пластикових сидіннях, загорнувшись у пледи й теплі ковдри. Багато хто прийшов не з порожніми руками — у когось був простий перекус, а хтось запасся їжею наперед, наче збирався просидіти тут аж до вечора. Поруч із сидіннями стояли термоси, наповнені гарячим чаєм, а в деяких випадках — паперові пакети, у яких зберігалося дещо міцніше.

Охорона на вході цього дня працювала лише формально: людей пропускали без квитків, обмежуючись поверхневою перевіркою на наявність зброї та дозволяючи займати будь-які місця на трибунах. І все тому, що майбутнє видовище було не стільки розвагою, скільки рідкісною можливістю на власні очі побачити перевагу людей над монстрами.

Усі погляди людей, що зібралися на трибунах, були спрямовані вниз, у центр поля. Там, де ще недавно простягався ідеально рівний зелений газон, тепер панувала метушня. Робітники, військові та штатні працівники клану святих поспіхом готували територію до майбутнього рейду, у повітрі лунали команди, вигуки та гуркіт важкої техніки. Сам газон частково зняли: щільні смуги дерну скрутили у важкі рулони й віднесли до країв поля, оголивши темну, вологу землю, а подекуди — й сірі бетонні плити.

Серед усього цього хаосу, крізь ґрунт, каміння та бетон проглядали десятки ділянок, заповнених густим зеленим туманом. Вони скидалися на численні виразки, сліди старої затяжної хвороби, що глибоко вкорінилися в цьому місці. Розлом був не просто величезним — він займав собою майже все поле. І водночас більша його частина була прихована від людських очей завдяки зусиллям десятків робітників, докладеним багато років тому. Попри золотий рівень складності, він довгий час був похований під ареною, але кілька днів тому Розлом було прорвано.

Окрім цього, у цього Розлому була ще одна незвичайна деталь. Із зеленого туману здіймалися довгі товсті корені. Вони виринали з Розлому й тягнулися далі, стелячись по траві. І щойно ці корені досягали межі області аномалії — вони жадібно пірнали в ґрунт людського світу, наче мандрівник, що вмирає від спраги, кинувся б у холодну воду оазису. Важко було сказати, наскільки глибоко ці дерев’яні щупальця вже проникли в землю. Ще кілька днів тому нічого подібного тут не було, і це стало черговим підтвердженням їхнього надзвичайно швидкого росту.

Усе це чудово проглядалося з глядацьких трибун, і люди з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалося, очікуючи на головних дійових осіб — лицарів. Ось тільки поки що нікого з них видно не було. Оскільки Розлом розрісся майже до розмірів поля, місце збору рейдової групи вирішили перенести на стоянку перед входом для команд.

Алекс сплигнув на землю й грюкнув дверцятами старенького пікапа. Перед ним простягнулося вже знайоме металеве огородження з жовтою загороджувальною стрічкою, оточене натовпом роззяв. Цього разу паркан відгороджував не територію Розлому — його призначенням було відокремити Обдарованих членів майбутнього рейду від решти людей. Глядачів зібралося чимало, хоча й значно менше, ніж усередині стадіону, на трибунах. Хтось виглядав відомих лицарів, хтось уважно спостерігав за підготовчими процедурами, а хтось просто тримав телефон високо над головою, знімаючи те, що відбувалося, на камеру. Були й ті, хто стояв осторонь від входу — десятки людей у простому повсякденному одязі. Хтось стояв, хтось сидів навпочіпки. Їхній вигляд вибивався із загальної картини, вони наче чогось чекали, без особливого інтересу роззираючись довкола.

За огородженням панувала знайома атмосфера. Збирачі готували ящики та вакуумні пакети, перевіряли обладнання й екіпірування. Носії порпалися у величезних рюкзаках, переглядали припаси й перекладали їх для більшої зручності. Лицарі в різноманітному одязі та обладунках теж не сиділи без діла. Хтось точив або змащував свою зброю, хтось перевіряв застібки на взутті та обладунках. Більшість же просто стояла, розділившись на невеликі групи, і жваво про щось розмовляла.

Маги, вдягнені в довгі плащі, а не балахони, трималися осторонь від решти, згрупувавшись у вузькі замкнуті кола. Стиль і колір одягу в таких групах відрізнялися, що наводило на думку про їхню належність до різних кланів. Але дещо в них було спільне — формація, вбрання та посохи, які вони тримали в руках, робили їх схожими на окультистів, що готуються розпочати містичний ритуал.

У повітрі лунали голоси й сміх. Усупереч очікуванням, на обличчях присутніх не було й сліду занепокоєння. Можливо, причина була в їхній чисельності — навіть крізь частково приховане натовпом роззяв огородження Алекс нарахував щонайменше сотню постатей.

— А тут доволі людно, — сказав Змій, сплигнувши з водійського сидіння й попрямувавши до хлопця. — Уперше бачу подібний масштаб.

— Хіба із золотими Розломами не завжди так? — запитав Алекс.

— Не зовсім, — співрозмовник зупинився поруч із ним і, перевівши погляд на огородження, продовжив: — Звісно, це важлива й небезпечна подія, але, як правило, вона проходить усередині одного клану.