Глава 44 (108)

Місто огорнув ранній зимовий вечір, але повітря все ще залишалося напрочуд м’яким і приємним. Попри наближення ночі, мороз не поспішав захоплювати вулиці, а подих рідкісних перехожих не перетворювався на густу білу пару. Люди виглядали стурбованими, вони поспішали, насторожено озиралися довкола, наче єдиною їхньою метою було якомога швидше дістатися до місця призначення. Більшість поводилася саме так, але не всі.

Серед пішоходів вирізнялася одна незвичайна пара. Високий широкоплечий хлопець із сивим, майже білим волоссям і приваблива дівчина, на якій чоловіки, що проходили повз, затримували зацікавлені погляди. Вони йшли поруч неквапливою ходою, час від часу наповнюючи вулицю негучним, але щирим сміхом. На тлі решти людей ця пара виглядала незвично й навіть майже чужорідно, наче вирване з минулого нагадування про те, яким ще зовсім недавно було місто.

— Навіть не знаю, повіриш ти мені чи ні, — Джессіка розсміялася, перш ніж продовжити. — П’ятеро, і всі старші за мене.

Алекс скосив на неї підозріливий погляд.

— Серйозно? Це... досить багато, — усміхнувся він. — І як воно — мати п’ятьох старших братів?

— Як би це пояснити... — замислилася дівчина. — Уяви, що за тобою постійно стежать, але не для того, щоб нашкодити, а навпаки.

— Звучить трохи моторошно... Але з іншого боку, у мене теж є молодша сестра. Хіба для братів не природно піклуватися про неї?

— Турбота в їхньому розумінні була вкрай простою та прямолінійною, — фиркнула Джессіка. — Будь-який хлопець, який підходив до мене ближче ніж на три метри, автоматично вважався загрозою і ставав їхньою ціллю.

— Ого, усе набагато серйозніше, ніж я думав. І багато було... постраждалих?

— Більше, ніж я можу порахувати, — дівчина сумно знизала плечима. — Пам’ятаю, як один хлопець подарував мені квіти, а одразу після цього вони «провели» його додому. Зрештою, варто було йому побачити мене, як він тут же переходив на інший бік вулиці.

Алекс на секунду замислився. Він зник, коли сестрі було лише чотирнадцять, і тоді в неї вже почали з’являтися перші залицяльники. Ситуація начебто схожа, але він не міг уявити себе за подібним заняттям. Тероризувати хлопців, яким подобається Вікі... Це звучало дико.

— Сподіваюся, ти не сказала їм про нашу зустріч, — сказав він, зобразивши на обличчі занепокоєння. — Мені не потрібні неприємності.

Замість відповіді Джессіка врізалася в нього плечем, маючи намір жартома відштовхнути вбік, але натомість сама відскочила, наче врізалася в міцну цегляну стіну.

— Ти в порядку? — Алекс простягнув руку й підхопив дівчину, перш ніж вона впала на тротуар.

— Так, — відновивши рівновагу, Джессіка розгублено усміхнулася. — Нічого страшного, сама винна.

— Ні, ти тут ні до чого, — хлопець спохмурнів і опустив погляд, занурившись у власні думки.

— Гей, ти чого? — дівчина одразу відчула зміну в його настрої. — Я в нормі, і, якщо нормально вибачишся, навіть не скаржитимусь братам.

Алекс відреагував на жарт невпевненою усмішкою, усе ще не піднімаючи очей. У його голові знову засіла похмура думка, якої він уже деякий час старанно уникав.

— Скажи, Джесс, — нарешті промовив він, зупинившись і подивившись дівчині в очі. — Ти вважаєш мене хорошою людиною?

Джессіка вже відкрила рот, але запитання було надто несподіваним, а зміна настрою настільки різкою, що вона не знайшла, що відповісти. За кілька секунд Алекс заговорив знову.

— А що, якби я сказав тобі, що деякі мої дії призвели до смерті інших людей?

— Ти про що? — невпевнено запитала вона, обережно зазираючи хлопцеві в очі.

— Я не хотів, щоб усе так вийшло, — його голос звучав глухо. — Думав, що чиню правильно, але в результаті все обернулося катастрофою.

— Алекс, ти мене лякаєш... Що сталося?

Замість відповіді хлопець просто подивився на неї, і похмурий вираз його обличчя був достатньо красномовним.

— Гаразд, якщо так... — Джессіка на секунду замислилася. — Я не розумію, про що саме йдеться, але, гадаю, це якось пов’язано з твоєю роботою?

Алекс кивнув, після чого дівчина продовжила:

— Тоді я хотіла б тобі дещо розповісти, — вона на мить замовкла, наче підбираючи слова, а потім тихо продовжила. — Після коледжу я проходила стажування у відділенні невідкладної допомоги. Не найприємніше місце, мушу сказати, але там я швидко позбулася страху перед кров’ю та відкритими ранами.

Вона зітхнула й відвела погляд убік, наче знову опинилася в минулому.

— Одного разу до нас привезли чоловіка. Його доправили просто з вулиці... — голос дівчини став тихішим. — Він увесь був у крові. На перший погляд навіть складно було зрозуміти, де саме рана. А потім ми побачили.

Вона на мить заплющила очі.

— Арматура. Вона наскрізь пробила йому бік. Увійшла під ребрами й вийшла з іншого боку.

Джессіка стиснула пальці, наче й досі відчувала той момент.

— Найстрашніше було те, що вона перетиснула артерію, але водночас не давала кровотечі відкритися. Якби ми її витягли, чоловік міг би стекти кров’ю за лічені хвилини.

Вона похитала головою.

— Лікарів тієї миті поруч не було. Лише ординатори та кілька стажерів. Ми намагалися стабілізувати його стан, підключали апаратуру, хтось кричав, щоб терміново покликали хірурга, але час ішов, а ми толком нічого не могли зробити.

Її голос став напруженішим.

— Він помирав просто у нас на очах. Усі розуміли, до чого все йде, але ніхто не знав, що робити.

Джессіка гірко всміхнулася.

— Адже якби хтось наважився витягнути метал із рани, незалежно від результату його кар’єра в медицині закінчилася б того самого дня.

Ненадовго запала тиша.

— У якийсь момент у чоловіка зупинилося серце, — Джессіка опустила погляд. — Прямо на каталці. Ми так і не змогли йому допомогти.