Глава 43 (107)

Змій мимоволі відкрив рота, дивлячись на велетенський череп бабуїна, що лежав перед ним. Видовище й справді було незвичним — кістяна громадина вдвічі перевищувала звичайну людину, а її молочно-біла поверхня була такою рівною та гладенькою, наче її відполірував вправний майстер.

— Ти не жартував, — кинув він через плече Алексу, який стояв неподалік. — Задній двір мого магазину явно не розрахований на щось подібне. Добре, що я вчасно закінчив приготування.

Його голос луною відбився від бетонної підлоги та стін просторого приміщення. Вони перебували на території величезного складу в самому серці портового району. Масивна приземкувата будівля без вивісок та розпізнавальних знаків, зате з товстими бетонними стінами. Двері мали вражаючий вигляд: товсте металеве полотно з каркасом та посилені петлі повністю виключали спробу проникнення силою. А на зломщика, якби він надумав тут поживитися, чекав би сюрприз у вигляді комбінації з кількох механічних та електронних замків. Усе навколо натякало на те, що це місце призначалося не для зберігання звичайних речей чи товарів, а для чогось справді особливого.

Приміщення тягнулося вперед широкими проходами, по обидва боки яких стояли міцні металеві стелажі. На них лежали ящики різних розмірів та пластикові піддони, поки що порожні. Промислові лампи, підвішені на ланцюгах, заливали простір навколо холодним рівним світлом, а стіни здіймалися високо вгору, гублячись у напівтемряві.

Біля самого входу стояли два електричні навантажувачі, готові будь-якої миті взятися до роботи. Поруч із ними — кілька ручних рокл, недбало кинуті безладно.

У дальній частині складу, за рядами стелажів, височіли масивні морозильні камери. Їхні гладкі металеві стіни здавалися чимось чужорідним на тлі грубого сірого бетону. Їхня присутність трохи розбавляла тишу, що панувала на складі, наповнюючи його рівномірним монотонним гудінням.

Крім Алекса та Змія, інших людей тут не було.

— Якщо це лише голова, то якої ж висоти була сама тварюка?

— Метрів двадцять, — знизав плечима Алекс. — Чесно кажучи, у мене не було часу її вимірювати.

— І як тобі вдалося вбити щось подібне...

Змій прошепотів ці слова собі під ніс, не очікуючи відповіді, але вона все ж пролунала.

— Це не зовсім моя заслуга, — знизав плечима хлопець. — Єдиноріг повалив його на землю й почав душити своїм ланцюгом, а я лише завдав фінального удару та забрав трофеї.

Після цих слів Змій повільно повернувся до Алекса й витріщився на нього широко розплющеними очима.

— Та годі, ти ж не жартуєш... Хлопче, у мене зараз стільки запитань!

— Вибач, але, мабуть, я й так уже зайвого наговорив.

На обличчі Змія відбилося розчарування, але буквально за секунду його очі хитро заблищали.

— Не хочеш скоротати вечір за чаркою Хріновухи? Я був би не проти ще раз послухати твої байки.

— Або йди зі своїм пійливом куди подалі, — голос Алекса звучав спокійно, але твердо. — Остання така пиятика обернулася для мене двотижневим смертельним марафоном. Ти моєї смерті хочеш?

— Можливо, моя настоянка й справді трохи надто міцна для молодого організму, — розчаровано зітхнув Змій.

— Давай краще повернемося до справ, — хлопець вказав на велетенський череп, що лежав на підлозі. — Куди його відтягнути?

— Навіть не знаю... — відповів його співрозмовник після кількох секунд роздумів. — Боюся, стелажі можуть не витримати такої ваги. Може, почнемо з чогось поменше?

— Без проблем, — Алекс усміхнувся й відкрив видимий лише йому інвентар. — Передай кілька ящиків.

Перегорнувши довгий список, він не без труднощів знайшов частини першого монстра, якого вбив під час минулого квесту, — величезного бика. До цього часу Змій уже поставив перед ним глибокий пластиковий ящик. Алекс зосередив погляд на одній із комірок і витягнув звідти шкуру чудовиська. Товсте полотно, вкрите короткою гострою шерстю, навіть складене в кілька разів, повністю заповнило ємність.

— А це...

Змій запитально глянув на хлопця, і майже одразу почув відповідь:

— Шкура «мінотавра».

Лисий скуповувач зітхнув. По його обличчю було видно, що ця відповідь породила лише нові запитання, але він промовчав. Написавши на заздалегідь підготовленому стікері «Шкура мінотавра», він приліпив його збоку.

— Куди це тепер? — запитав Алекс, перевівши погляд на Змія, але той лише махнув рукою.

— Просто залиш на підлозі. Як закінчимо, я візьму навантажувач і розкладу все по полицях.

Хлопець кивнув і продовжив спорожняти інвентар — у наступні ящики вирушили кістки, копита та роги. Внутрішні органи, подрібнені та розфасовані по банках, він акуратно вивантажив в окремий контейнер, який згодом мав потрапити до морозильної камери.

Вони працювали не поспішаючи: Змій подавав Алексу ємності, а той, своєю чергою, наповнював їх матеріалами, отриманими з тіл монстрів. Час минав, на бетонній підлозі вишикувалися ряди піддонів та пластикових ящиків. Коли навколо не залишилося вільного місця, їм довелося просуватися вперед уздовж порожніх стелажів, залишаючи за собою гори розфасованого луту.

Спорожняючи інвентар, Алекс відчував певне полегшення — не фізичне, а емоційне. Вигляд хутра, шкур, кісток, рогів, кігтів, шипів, іклів, пір’я, луски, шкіри та тому подібного освіжав у пам’яті обставини, за яких він здобув цей дроп. Через деякий час хлопець почав сприймати те, що відбувалося, як своєрідний ритуал, щось на кшталт прощальної церемонії. Не те щоб він хоч трохи сумував за цими монстрами, усе було дещо складніше. Вбиті істоти стали частиною його життєвого шляху, вони допомогли йому стати сильнішим, хай і не з власної волі. Гарпії, циклоп, сирени, сатири, кентаври та багато інших тварюк, убитих ним на арені, тепер були живі лише в його спогадах. Усе, що від них залишилося, — це матеріали. Деякий час вони зберігатимуться в ящиках цього приватного складу, а потім будуть продані, перероблені та слугуватимуть на благо людства.