Глава 41 (105)

07:10 AM

Ранок видався тихим. Сонце ліниво підіймалося з-за обрію, освітлюючи першими променями невеликий торговельний район на північному заході Детройта.

Різнобарвні торговельні павільйони, що вишикувалися акуратним рядом уздовж тротуару, вкрив тонкий рівний шар інею. Він ліг на плоскі дахи, металеві ролети та вицвілі вивіски, приглушуючи кольори й перетворюючи все навколо на одноманітну, бляклу, майже безбарвну картину.

Зазвичай у цей час повітря наповнював буденний ранковий гул — гуркіт машин, звуки кроків і голоси перехожих, які поспішали у своїх справах, але сьогодні все було інакше. Майданчик перед павільйонами був абсолютно порожній. Навіть вітер, що вільно гуляв поміж будівлями, майже стих і лише злегка погойдував гілки голих дерев.

Уздовж дороги тягнувся нерівний ряд припаркованих автомобілів. Частина машин заїхала на тротуар, інші стояли під дивними кутами, а деякі й узагалі врізалися в сусідні. Двері кількох були прочинені, наче їх покинули поспіхом. Світлофор на неподалік розташованому перехресті ліниво перемикав кольори, регулюючи неіснуючий рух.

Попри те, що день уже розпочався, місто виглядало безживним, наче ще не прокинулося після міцного сну. Ніч минула, залишивши по собі не лише сліди руйнувань, а й дивну, гнітючу тишу.

Лінда зупинилася перед павільйоном із великою різнобарвною вивіскою "Aunt’s Coney" і полегшено зітхнула. Зовні все виглядало цілим — навіс над дахом, опущена ролета й замок, що висів на своєму місці. Її погляд опускався дедалі нижче, а тривога, що міцно засіла в думках жінки ще з минулого вечора, поступово почала відступати.

Хай фуд-кіоск і був невеликим, для неї він залишався єдиним джерелом доходу, у яке жінка вклала роки тяжкої праці. За цей час Лінда створила заклад із великою базою постійних клієнтів, а сам кіоск заслужив репутацію місця з найкращими coney dogs в окрузі. Думка про те, що вона може в одну мить усе це втратити, не давала їй спокою всю ніч. І щойно над містом з’явилися перші сонячні промені — Лінда залишила квартиру й попрямувала сюди.

Звісно, це було ризиковано — надзвичайний стан усе ще діяв, а влада наполегливо рекомендувала не виходити зі сховищ. Більшість так і вчинила: люди сиділи по домівках або в тимчасових укриттях, чекаючи, коли військові разом із лицарями повністю проведуть рейд на вулицях. Більшість, але не всі. Лінда жила неподалік, тож увесь шлях до торговельного ряду подолала пішки. Побоюючись монстрів, вона йшла повільно й насторожено, раз у раз озираючись навколо та прислухаючись до кожного шереху. Зрештою все минуло гладко, і жінка дісталася свого кіоску без жодної пригоди.

Закінчивши огляд, Лінда озирнулася довкола, і на її обличчя відразу лягла тінь, а настрій трохи впав. Її сусідові по майданчику пощастило значно менше. Металева ролета була пошкоджена — внизу темніла рвана діра, гострі краї якої вигнулися назовні.

Кіоск належав Стівену, спокійному літньому чоловікові, який торгував усілякими дрібницями — сувенірами, кепками, шарфами, запальничками, брелоками та тому подібним. Навряд чи його товар становив велику цінність для грабіжників, але, схоже, цієї ночі комусь усе ж припав до вподоби його кіоск.

Лінда ненадовго затримала погляд на темному отворі, а потім перевела його трохи далі й ахнула.

На тротуарній плитці, притулившись спиною до ролети, нерухомо сидів хлопець. В очі одразу впадало його волосся — біле, наче вкрите тим самим інеєм, що й торговельні павільйони. Попри мороз, на ньому була лише легка футболка та джинси — ані куртки, ані шапки. Голова безвольно схилилася вперед, одна рука лежала на животі, а друга — на землі. Хлопець не ворушився, і було абсолютно незрозуміло, чи він узагалі живий.

Охоплена тривогою, Лінда поспішно підійшла до нього й, нахилившись, поклала пальці хлопцеві на шию, намагаючись намацати артерію. На її подив, шкіра виявилася теплою, а пульс — рівним і сильним. Жінка випросталася й із полегшенням зітхнула, але буквально за секунду знову опустила погляд униз і насупилася. Поруч із хлопцем, просто біля його ноги, на тротуарі лежав невеликий пухирець із дивною синьою рідиною.

— Господи, — тихо пробурмотіла жінка. — Тільки цього не вистачало.

Вона не знала, що саме було всередині, але багатий життєвий досвід одразу підказав їй два найочевидніші варіанти — алкоголь або наркотики.

— Агов! — голосно покликала вона, але хлопець не реагував. — Прокидайся, дурню! Тобі що, зовсім жити набридло?!

З цими словами вона копнула сплячого по нозі, і лише тоді він нарешті заворушився.

— Уже пора на арену? — сонно пробурмотів хлопець, а потім позіхнув і повільно розплющив очі. Його погляд, спочатку мутний і розфокусований, ковзнув навколо, а потім зупинився на жінці. Кілька секунд він нерозуміюче дивився на неї, наче намагався згадати, де саме перебуває.

— Ну й нічка в тебе була, еге ж? — докірливо похитала головою Лінда. — Чого це ти такого прийняв, що заснув просто на вулиці? Та ще й у такий час і в такому одязі!

Хлопець моргнув, усе ще намагаючись прийти до тями.

— А ви...

— Урятувала тебе від переохолодження! — Лінда не дала йому договорити. — Давай, швидко підводься й бігом додому! Накачався якоюсь гидотою і заснув на морозі під час навали монстрів — ну що за втрачене покоління! З таким інстинктом самозбереження — як ти взагалі досі живий?!

Усе ще бурмочучи собі під ніс, жінка розвернулася й попрямувала назад до свого кіоску, дорогою дістаючи з кишені ключі. Попри роздратування, всередині неї міцно оселилося відчуття, що вона вчинила правильно. Діставшись ролети, Лінда важко нахилилася, вставила ключ у замкову щілину й потягнула захисні жалюзі вгору. Повітря наповнив звичний шелест лакованого металу, і за кілька секунд перед її очима постала знайома скляна вітрина.

— Уже відкриваєтеся? — голос пролунав просто за спиною Лінди. Вона здригнулася від несподіванки й різко розвернулася — позаду стояв її новий знайомий. — Я б узяв пару ваших фірмових.