Глава 40 (104)

3:15 AM

Алекс пильно вдивлявся в карту на екрані мобільного телефону. Окрім звичних ліній, різнокольорових зон і геометричних фігур, що позначали вулиці, парки та забудовані райони, він бачив те, що було недоступне іншим людям. Навіть якби хтось спробував зазирнути йому через плече, нічого незвичайного він би не побачив.

Лише в його очах карту вкривала безліч сяйливих зелених точок. Більшість із них час від часу спалахували яскраво-червоним, сигналізуючи про те, що його підлеглий вступив у чергову сутичку.

Ніч уже давно минула свою середину і, хоч до завершення їй було ще далеко, впевнено наближалася до фіналу. За останні години його армія значно зросла — західною частиною міста зараз було розосереджено понад п’ятсот воїнів.

Така сила вселяла в Алекса впевненість і водночас спантеличувала — керувати подібною армадою, розподіляти війська по території та вчасно контролювати їх було для нього дуже незвично.

Переміщення загонів з однієї ділянки карти на іншу за допомогою подумки відданих команд могло здатися простим, але насправді забирало силу-силенну часу. У результаті Алекс повністю зосередився на управлінні своїми підлеглими, дедалі рідше вступаючи в бій особисто.

До того ж, попри постійні битви, у яких брали участь оживлені ним воїни, за цю ніч він підняв лише два рівні. Перший — на самому початку, завдяки групі, що билася під командуванням Змія, а другий — буквально пів години тому.

Це виглядало підозріло. Кількість убитих монстрів уже перевищила всі допустимі межі, але з якоїсь причини приріст досвіду виявився незначним. Напрошувалися два висновки — або супротивники були надто слабкими, або поріг для підвищення рівня став значно вищим, ніж раніше. Так чи інакше, Алекс застряг на дев’яносто дев’ятому рівні й уже змирився з фактом — цієї ночі йому аж ніяк не дістатися сотого.

— Містере Уайт, — голос Раві, що пролунав із динаміка телефону, вирвав його з потоку думок. — Я можу ще чимось вам допомогти?

— Скільки ще заявок у окрузі? — Алекс прямо запитав про те, що на цей момент цікавило його найбільше.

— Насправді не так уже й багато, — після короткої паузи відповів той. — Ви вже майже дісталися околиці міста. Містере Уайт, дозвольте заздалегідь привітати вас — західний напрямок практично зачищено.

Алекс на секунду замислився.

— Тоді давай змінимо напрямок руху, — сказав він. — Я хочу закінчити зачистку міста сьогодні. Можеш перевірити північний і південний напрямки? Я можу розділити своїх бійців.

— Ви маєте на увазі своїх... зомбі? — обережно уточнив Раві.

Алекс скривився.

— Я все ще проти такої назви, вона справді збиває людей з пантелику. — Він на мить замовк, наче щось обмірковуючи, а потім усміхнувся. — Але ти так сильно мені допомагаєш, що я не можу через це на тебе злитися.

— Зрозумів вас, містере Уайт. Відтепер жодних зомбі — лише вампіри та упирі, — усміхнувся Раві. — У такому разі, якщо це все...

Несподівано він затнувся на півслові.

— Містере Уайт, боюся, виникла проблема, — голос Раві звучав похмуро, від колишнього ентузіазму не залишилося й сліду. — Щойно надійшла ще одна заявка, і випадок дуже незвичайний.

— Не тягни, що там іще? — Алекс втомлено позіхнув. — Мене вже нічим не здивувати. За цю ніч я побачив стільки монстрів, що навіть Лавкрафту не снилося.

— Це незвичайний випадок, — після короткої паузи сказав Раві. — Повідомлення надійшло від глави клану. Він запитує підкріплення для захисту від... зомбі.

Алекс накрив очі рукою й глибоко зітхнув.

— Ми вже через це проходили. Зв’яжися з ним і скажи, щоб не чіпали моїх хлопців.

— Боюся, не все так просто, — обережно відповів Раві. — Судячи із заявки, це зомбі нападають на них, а не навпаки.

Хлопець заплющив очі, обмірковуючи слова співрозмовника. За всю ніч такого не траплялося жодного разу — воскреслі поводилися сумирно й жодного разу, наскільки він пам’ятав, не послухалися наказу. Але чи означало це, що такого взагалі не може статися? Що, як його солдати натрапили, наприклад, на werebeasts? Вони цілком могли прийняти лицарів, що обернулися на звірів, за монстрів.

— Можеш назвати адресу? Я перевірю.

— Так, звісно.

За кілька секунд, що супроводжувалися звуками ритмічних ударів по клавіатурі, співрозмовник повідомив потрібну інформацію. Алекс одразу звірився з картою — у тому районі й справді перебували четверо його підопічних. Зелені вогники періодично спалахували червоним — бій був у самому розпалі.

Першим поривом хлопця було відправити воскреслих подалі, щоб припинити конфлікт, але він одразу ж зупинив себе.

"Що, як вони зараз б’ються не з людьми, а з монстрами?" — подумав Алекс. — "У такому разі, якщо я відведу їх, монстри переключать свою увагу на людей, і їхнє становище лише погіршиться".

Після кількох секунд роздумів він дійшов висновку, що перш ніж щось робити, варто все ж докопатися до істини.

— Раві, який клан подав заявку?

— Ланцюгові пси, — негайно пролунала відповідь.

Алекс стиснув губи. Він надто добре знав як сам клан, так і його главу — Франциско Діаса.

— Я сам із ним зв’яжуся, залиш це мені, — коротко відповів хлопець і скинув виклик.

Не ховаючи телефон, він одразу набрав номер Пако. Гудки лунали один за одним, він чекав, але відповіді не було. Через деякий час із динаміка пролунало повідомлення: "The person you are calling is not available". Алекс опустив телефон — щось явно було не так.

— Сіріус, до мене!

Із темряви безшумно вийшов величезний чорний вовк. Повернувшись до звіра, Алекс уважно подивився на карту, прокладаючи маршрут до місця призначення.

— Отже так... Три квартали вперед, потім праворуч, ще два, потім ліворуч.

Сказавши це, він прибрав телефон і вже звичним рухом скочив на спину вихованця.