Глава 39 (103)

1:20 AM

Вуличні ліхтарі виривали з чіпких лап ночі рівну й охайну територію самотньої автозаправки. Білі лампи під навісом освітлювали майданчик і колонки холодним, безживним світлом. Навколо не було ані душі й, за дивним збігом обставин, тут не було чути ні пронизливих звуків увімкненої сигналізації, ні дикого виття сирен. Для Алекса це був рідкісний момент за всю цю божевільну ніч, коли ніщо не тривожило його слух. Це місце виглядало спокійним і навіть мирним. Звичайні люди, можливо, навіть вважали б його безпечним. Але, звісно ж, лише в тому разі, якби вони не знали, що насправді відбувається в місті.

Алекс спритно зіскочив зі спини Сіріуса.

— Поки мене не буде — пробіжися околицями, — сказав він, повернувшись до свого супутника. — Убий усіх тварюк, які не належать цьому світу, але не наближайся до людей. Одного твого вигляду цілком достатньо, щоб у звичайної людини від страху зупинилося серце.

Чорний вовк не змусив себе просити двічі. Він рвонув із місця і за кілька секунд зник у темряві за межами освітленої ділянки.

Залишившись на самоті, Алекс одразу попрямував до входу, дорогою скануючи околиці. Майданчик для автомобілів був майже порожній — біля колонки неподалік стояв самотній сірий седан. Хто б на ньому не приїхав — навряд чи він просто кинув авто й утік, адже на колесах шанси на порятунок були значно вищими. А отже, і водій, і можливі пасажири, найімовірніше, сховалися всередині будівлі.

Цей виклик, як і всі попередні, Алекс отримав від Раві. Але одразу після інформації пролунало застереження — сигнал надійшов від працівника станції вже досить давно, і відтоді той більше не виходив на зв’язок.

У голову лізли погані думки, і хлопець мимоволі пришвидшив крок. Наблизившись до яскраво освітленої будівлі, він одразу помітив сліди погрому — скляні двері та вітрину було розбито. Дрібні уламки хрустіли під ногами, а крізь порожню раму виднілися розкидані по підлозі товари. А ще — хтось явно намагався заблокувати вхід зсередини. Двері підпирали кілька пластикових стільців і перекинутий металевий стенд із товарами. Але, попри всі старання, зусилля невідомих більше скидалися на жест відчаю — просте скло, яке замінювало більшу частину стіни, аж ніяк не змогло б стримати натиск монстрів. Вони лише даремно витратили сили на барикаду, яка від самого початку не могла їх захистити.

Алекс не став витрачати час на розбирання завалів — він просто ступив усередину крізь широке розбите вікно. У приміщенні було тихо, у ніс одразу вдарив аромат кави з автомата й гарячих хот-догів із прилавка, але найвідчутнішим був надто добре знайомий Алексу металевий запах крові. Його неможливо було з чимось сплутати — він витав у повітрі, наче застереження для всіх живих істот триматися від цього місця якомога далі.

Намагаючись придушити лихе передчуття, хлопець рушив уздовж стелажів. Підлога була всіяна пакетами чипсів, зім’ятими коробками з їжею, розбитими пляшками та солодощами, які валялися просто в проходах. Кілька полиць були перекинуті — повсюди виднілися сліди боротьби, але людей не було видно.

— Агов! — крикнув Алекс. — Тут хтось є? Я прийшов допомогти.

Відповіді не було, і він рушив у бік каси, зазираючи між рядами. За стійкою теж панував безлад — термінал скинуто на підлогу, а касову шухляду відчинено — всередині лежали акуратно складені купюри. Поруч валялися перекинутий табурет і невеликий стелаж із лотерейними квитками.

"Може, їм вдалося вибратися?" — слабка надія майнула в Алекса, і на кілька митей він ухопився за неї, намагаючись думати позитивно. Але тут його погляд зачепився за двері підсобки в дальньому кутку приміщення.

Вони були прочинені, а металеву поверхню вкривали виразні сліди крові, наче хтось у відчаї хапався за них руками. Просто під дверима на підлозі розтеклася широка калюжа — густа й майже чорна в електричному світлі.

Навіть після всього, що Алекс устиг побачити за цю ніч, по його спині пробіг холодок. Він уже здогадувався, що чекає на нього за дверима, і все ж змусив себе рушити вперед.

Коли він підійшов ближче, до його слуху долинули огидні плямкаючі звуки. Хлопець ішов наче на автопілоті, не пришвидшуючи й не сповільнюючи кроку. Опинившись біля дверей, Алекс ухопився за ручку й смикнув її на себе, але не розрахував сили. Двері вирвало зі стіни разом із петлями, і з гуркотом вони впали на підлогу.

Тієї ж миті на нього втупилося кілька пар очей, що світилися в темряві підсобки. Тварюки нагадували гієн або собак із горбатими спинами та довгими могутніми лапами. Їхні сірі плямисті шкури вкривав шар засохлого бруду, а широкі приплюснуті морди зі складками шкіри віддалено нагадували свиняче рило. З пащ стирчали криві ікла, червоні від влаштованого ними кривавого бенкету.

Завдяки Оку хижака Алекс бачив усе до найдрібніших деталей навіть у суцільній, непроглядній темряві. Ось і зараз чорне, неосвітлене приміщення світилося в його очах червоними відтінками. Він чітко бачив перед собою хижаків, бачив, як пульсують їхні артерії, перекачуючи кров венами, а ще — бачив безживні тіла, що лежали під їхніми ногами. Це був перший раз у його житті, коли він пошкодував, що має цю навичку.

Хлопець не промовив ані слова, лише стиснув зуби й дістав з інвентарю короткі сокири.

* * *

Повітря наповнив мелодійний дзенькіт монет. Золото вдарялося об асфальт і, підкоряючись сліпій удачі, то котилося далі, то відскакувало вбік, то просто залишалося лежати на місці. Двадцять монет, потім ще двадцять, і ще, і ще. Майданчик, призначений для автомобілів, рівномірно вкривався маленькими блискучими золотими дисками. Алекс кидав їх, доки в інвентарі не залишилися лише монети з працівниками, а також дві недоторканні, на яких були зображені істоти, надто чужі цьому світу. Після цього він дістав зілля відновлення мани й одним ковтком осушив бульбашку. Але на цьому він не зупинився — у його руках з’явилося ще одне синє зілля, а потім ще одне. Він пив так жадібно, наче ніяк не міг напитися, і зупинився лише тоді, коли синя смужка в кутку поля зору досягла свого максимуму.