Глава 38 (102)

Алекс опустив руку й зітхнув — Гірський Вбивця щойно вирушив до інвентарю разом із трупом боса.

Сіріус сів поруч, явно задоволений виконаною роботою, і махав хвостом, як звичайнісінький пес. Спостерігаючи за вихованцем, хлопець не міг стримати усмішки. Попри своє невдоволення, яке він раніше висловлював на його адресу, Алекс не міг не визнати, що допомога звіра в цьому бою виявилася безцінною. Самотужки він провозився б із таким великим босом набагато довше.

Насамперед Алекс перевірив рівень мани — смужка опустилася нижче половини. І причина була аж ніяк не у використанні Навички "Бійня", а в тому, що йому доводилося підтримувати життя 240 юнітів. Не гаючи часу, він дістав з інвентарю маленьку бульбашку із синьою рідиною, але щойно підніс скляну посудину до губ — Око хижака вловило ледь помітний рух на розі найближчої будівлі.

— Агов, хто тут?

Сказавши це, він закинув голову й швидко випив вміст бульбашки. Алексу не було потреби метушитися й діставати зброю, адже навіть якби за ним спостерігав монстр, його новий вихованець цілком упорався б із такою загрозою самостійно. Але, на його подив, із тіні показалася людська постать. Дівчина обережно вийшла вперед, старанно тримаючи руки на виду.

— Ем... Мене звати Марія, я срібний лицар, — дівчина говорила уривчасто, а її рухи видавали занепокоєння, що засіло в ній і межувало зі страхом. — Наразі я виконую обов'язки лідера загону, який охороняє тутешнє укриття. Вибачте, що потурбувала, я просто хотіла подякувати вам за допомогу і...

— Маріє! — Алекс усміхнувся й ступив їй назустріч. — Радий тебе бачити. Як поживаєш?

Дівчина зупинилася на місці й здивовано примружила очі, а потім широко їх розплющила.

— АЛЕКС? Як... Що ти тут робиш?!

Хлопець підняв руку й почухав потилицю, розмірковуючи, як би відповісти коротше.

— Та так, вигулюю нового вихованця, дихаю свіжим повітрям. — Він невизначено знизав плечима. — Усього потроху.

— Ти вбив боса?! — Побачивши знайоме обличчя, настрій дівчини одразу змінився. Настороженість без сліду зникла, поступившись подиву. — Але куди подівся труп? Він же щойно був тут.

Алекс відвів погляд убік, не знаючи, що відповісти. Судячи з усього, його співрозмовниця бачила більше, ніж йому хотілося б, ставши свідком не лише вбивства монстра, а й відправлення його тіла до інвентарю.

— Усе досить складно, та й час підтискає, — обережно заговорив він, намагаючись добирати слова. — І я хотів би попросити тебе поки що залишити це між нами. Не хочу привертати до себе зайвої уваги.

Марія все ще не могла оговтатися, а в голові дівчини поступово почали виникати підозри. В якийсь момент її погляд повільно перемістився на вовка, що стояв поруч. У грудях ворухнулися неприємні спогади. Цей звір і без того надто сильно був схожий на того, який кілька тижнів тому знищив їхній загін, а тепер, побачивши поруч Алекса, Марія позбулася останніх сумнівів.

— Алекс, цей вовк... Він той самий?

Попри невизначеність запитання, він одразу зрозумів, що саме цікавило дівчину, і важко зітхнув.

— Так... Я розумію, як це виглядає, але не варто робити поспішних висновків, я все можу пояснити.

Марія знову перевела погляд на хлопця, після чого він продовжив:

— Вовк, який тоді напав на вас, мертвий. Шкура, кістки, очі, кігті — усі частини його тіла відправили на переробку. — Він підняв руку й великим пальцем указав за спину, на звіра, що стояв там. — Не хотів би вдаватися в подробиці, але це вже не той звір, якого ти пам'ятаєш. Відтепер він мій вихованець, і я стежу за тим, щоб він убивав лише монстрів, даю слово.

Марія кивнула, усе ще трохи розгублена.

— Значить, ти все-таки не простий носій.

У словах дівчини не було навіть натяку на запитальну інтонацію — у них звучала впевненість, і Алекс не став відповідати на очевидне зауваження. Він лише усміхнувся й знизав плечима.

— Чесно кажучи, я вже це знала, — продовжила Марія. — Те, що сталося в Розломі... Це ж ти тоді нас врятував?

Хлопець нічого не відповів і лише відвів погляд. Марія помітила цю реакцію й одразу поспішила додати:

— Я просто хотіла тобі подякувати. Якби не ти — мене б зараз тут не було. Як і Стіва та Холлі.

Алекс підняв голову.

— То вони живі? — Він підняв погляд і сумно усміхнувся. — Я радий, що ще хтось уцілів.

Кілька секунд вони стояли мовчки, а потім Алекс обережно запитав:

— Як справи в укритті? Вам потрібна допомога? Може, провіант або ліки?

Марія похитала головою.

— Усе гаразд. Щоправда, лицарів мало, але ми поки тримаємося. А тепер, коли цих тварюк знищено... думаю, ще якийсь час протримаємося.

Хлопець кивнув і повільно окинув поглядом порожні вулиці.

— Ми скоро закінчимо рейд усього цього району. Буквально пів години — і зможете спокійно виходити назовні, монстрів тут більше не буде.

Марія раптом дещо згадала й насупилася.

— Слухай, а ці хлопці... — Вона невизначено махнула рукою в бік поля бою, що залишилося позаду. — Ну, ті... чи то зомбі, чи то вампіри. Вони теж із тобою?

Алекс накрив очі рукою.

"Мало було зомбі, то тепер іще й вампіри..." — промайнула в його голові думка. — "Раві, це ж ти поширюєш подібні чутки?"

Марія терпляче дивилася на співрозмовника, очікуючи відповіді, але секунди спливали, а він усе так само мовчав. Нарешті Алекс опустив руку, і його погляд ковзнув по дівчині. Попри мороз, вона була вдягнена досить легко — ні куртки, ні шапки. Від холоду плечі Марії ледь помітно тремтіли, а з рота разом із диханням виривалися клуби пари. Погляд опустився нижче й зупинився на двох довгих іклах, що стирчали з-за її пояса.

— Що це в тебе?

Марія опустила очі й усміхнулася.

— А, це... Ікла змія — моя нова зброя.

Вона витягла їх із-за пояса й, демонстративно стиснувши в руках, стала в бойову стійку. Простоявши так кілька секунд, дівчина усміхнулася й опустила руки.