Глава 37 (101)

БАМ!

Металеві двері поліцейської дільниці здригнулися від чергового удару, стіни старої будівлі затремтіли, а зі стелі подекуди посипалася штукатурка. Гуркіт рознісся широкими коридорами й досяг навіть найвіддаленіших закутків будівлі.

Від безперервних потужних ударів замок уже давно вийшов із ладу, а самі двері залишалися зачиненими лише завдяки старанням і зусиллям людей, що перебували всередині. Вхід підпирали звалені докупи лавки, ящики з документами й навіть старий важкий сейф. Усе це нагромадження підтримували десятки рук лицарів, а також поліцейських, які перебували на службі.

За їхніми спинами — у погано освітлених коридорах, тісних кабінетах і навіть камерах тулилися цивільні. Компанії, сім’ї, парочки й самотні люди, молоді та літні — усі, кому не пощастило опинитися на вулиці цього злощасного вечора. Стара поліцейська дільниця стала для них укриттям, але, судячи з усього, не надто надійним. Кожну нову атаку люди зустрічали важкими зітханнями, коридорами розносився тривожний шепіт, змішаний із дитячим плачем. Ніхто не знав, чи витримають вхідні двері черговий удар, а також чи зможе жменька лицарів захистити їх від монстрів.

БАМ!

Марія скривилася, віддача від удару озвалася болем у руках. Щойно стіни перестали тремтіти, вона повернулася до поліцейського, що стояв позаду й притискав до вуха мобільний телефон.

— Що там із підкріпленням?

— Кажуть, що заявку прийняли й хтось уже взяв її в роботу, — у голосі молодого служителя закону чувся страх. — Але подробиць вони не знають.

— От же... — обличчям дівчини промайнула тінь. — Ми довго не протримаємося, телефонуй ще, квап їх.

— Скажи... Щоб прислали золотого... Або хоча б п’ятьох срібних, — Стів насилу виштовхував із себе слова, чергуючи їх із важкими зітханнями.

Його руки все ще вкривало густе руде хутро з чорними смугами, але обличчя вже набуло людського вигляду. Марія стурбовано подивилася на нього. Судячи з усього, хлопець уже був на межі й лише з останніх сил усе ще підтримував звірячу форму.

БАМ!

Стиснувши зуби, вона повернулася до Пітера, який стояв поруч і притискав до дверей масивну шафу.

— Біжи нагору до Холлі. Скажи їй, щоб припиняла атаку й переходила до оборони. Може, їй вдасться чаклунством створити перед входом болото або викопати яму — будь-що, аби затримати цих тварюк.

Пітер кивнув і, різко зірвавшись із місця, побіг у бік сходів.

Щойно кроки стихли, мобільний телефон у руках поліцейського завібрував, і він тут же натиснув на екрані на зелену кнопку, що світилася.

— Алло?

Після цього він на кілька секунд замовк, слухаючи співрозмовника, а потім поспішно відповів:

— Зачекайте, не так швидко... Поруч зі мною лідер загону лицарів, давайте я ввімкну гучний зв’язок. — Він натиснув на екран і виставив телефон перед собою. — Готово, можете повторити?

— Добре, слухайте уважно, — із трубки долинув приємний чоловічий голос із індійським акцентом. — Допомога вже в дорозі, але я хотів би дещо вас попередити.

БАМ!

Двері знову здригнулися від важкого удару.

— МИ СЛУХАЄМО! — крикнула Марія, намагаючись перекрити гуркіт.

— Загін, який прямує до вас на допомогу, не зовсім звичайний, — чоловік трохи зам’явся, наче намагався підібрати слова. — Нам уже надійшло кілька... скарг щодо їхньої зовнішності.

— Послухайте! — монолог співрозмовника перервав нетерплячий голос Стіва. Він уже повністю повернув собі людську подобу. — Нам, по суті, байдуже, як вони виглядають! Краще скажіть, які рівні в членів загону? Вони точно впораються?

— О, щодо цього... — чоловік знову затнувся. — Боюся, у мене немає подібної інформації, але насмілюся вас запевнити: за цей вечір вони вже успішно виконали понад два десятки подібних заявок.

— СКІЛЬКИ? — Очі Стіва розширилися від подиву.

— Цього нам достатньо, — Марія знову втрутилася в розмову. — Але нехай поспішають, ми довго не протягнемо!

— Так, само собою, мем. Запевняю вас, допомога скоро буде у вас, і все ж... Наостанок я хотів би прояснити кілька моментів, щоб морально вас підготувати. — Із динаміка почувся глибокий вдих. — Зомбі та вампірів не існує, а якщо вам здасться, що ви їх бачили, не хвилюйтеся, вони не завдадуть вам шкоди. І ще, якщо це можливо, прошу вас не залишати укриття, доки вони не підуть. У мене все, кінець зв’язку.

Співрозмовник випалив усе це на одному подиху, після чого з трубки пролунали короткі гудки.

— І як це розуміти? — Стів першим порушив тишу, його голос звучав здивовано.

— Не знаю, але, чесно кажучи, мені байдуже, — упевнено відповіла Марія. — Головне, щоб вони розібралися з цими тварюками.

У тиші, що настала, до них долинули слабкі звуки бою ззовні — дзвін металу й виття монстрів. У цей момент лицарі раптом зрозуміли, що від останнього удару по дверях минуло вже чимало часу. Вони не знали напевно, що відбувається за межами укриття, але більше ніхто не намагався пробитися всередину.

— Це рятувальний загін? Вони вже тут? — першим порушив тишу поліцейський, який стояв позаду.

— Не знаю, — задумливо відповіла Марія. — Я не чую ані команд лідера, ані вигуків людей.

— Можливо, всі члени загону werebeasts, вони не надто балакучі, — знизав плечима Стів. — До того ж їхній бій мав би бути по-справжньому жорстким, тож нічого дивного, що нас просили не виходити назовні.

У цей момент з боку сходів почулися поспішні кроки — хтось спускався з другого поверху.

— Ззовні відбувається щось дивне, — голос Пітера звучав схвильовано. — Думаю, вам варто на це поглянути...

* * *

Вікно на другому поверсі було навстіж розчинене. До цього моменту Холлі використовувала його як бійницю, посилаючи одне заклинання за одним. Тепер же дівчина в компанії інших лицарів із подивом спостерігала за картиною, що відкрилася перед ними.