Глава 34 (98)

Будівля штаб-квартири корпусу лицарів Мічигану сяяла, мов різдвяна ялинка. У всіх без винятку вікнах хмарочоса горіло світло — попри пізню годину, тут вирувало життя.

У коридорах ні на мить не стихали кроки, а двері кабінетів майже не зачинялися, пропускаючи крізь себе нескінченний потік людей. Та найгучнішими місцями були зали відкритого типу. Дзвінки стаціонарних телефонів змішувалися там із шумом офісної техніки та голосами співробітників, зливаючись у гучний, безперервний гул. Між столами снували аналітики, тримаючи в руках товсті теки зі звітами. Хтось сперечався, хтось віддавав короткі накази, хтось, не відриваючи слухавки від вуха, швидко щось друкував на клавіатурі. У цю мить ніхто не міг дозволити собі сидіти без діла.

Еліс майже не відривала погляду від монітора. На екрані перед нею була відкрита інтерактивна карта міста, поділена сіткою на безліч квадратних секторів. Кожному такому сектору було присвоєно чотиризначний номер: перші дві цифри відповідали горизонтальній осі, останні — вертикальній. Таку просту й лаконічну схему фахівці з IT-відділу створили лише кілька годин тому. Вона допомагала не тільки стежити за зміною ситуації в місті, а й розподіляти обов’язки між співробітниками. Наразі більшість квадратів світилися червоним кольором, і лише в самому центрі виднілися жовті та навіть кілька зелених секторів.

Раптом стаціонарний телефон, що стояв збоку, ожив — у вуха Еліс ударив різкий тріскучий звук. Не повертаючи голови, вона швидким, звичним рухом зняла слухавку з апарата й притиснула її до вуха.

— 16:32, терміново потрібна підтримка, — окрім схвильованого голосу, зі слухавки долинали брязкіт сталі та крики людей. — Повторюю, терміново. Цілитель щойно вибув, іншого в нас немає.

Дівчина різко підвелася, прикрила долонею мікрофон і крикнула через кілька столів:

— МАРК! Ти ведеш 15:32?

За кілька метрів від неї чоловік із телефоном біля вуха повернувся, притиснувши слухавку плечем.

— Так, що потрібно?

— На 16:32 терміново потрібен цілитель, у них поранений.

Співрозмовник коротко кивнув і, показавши великий палець, знову повернувся до монітора. Отримавши підтвердження, Еліс прибрала руку з мікрофона й повернулася до розмови:

— Відправляємо, скоро буде у вас.

Закінчивши, вона поклала слухавку й на секунду заплющила очі.

На столі стояла напівпорожня чашка кави. Напій уже давно охолов, але кофеїн нікуди не подівся й сяк-так допомагав дівчині триматися.

За кілька секунд телефон задзвонив знову — метушня не вщухала ні на мить. Відповідаючи на дзвінки, Еліс робила позначки на карті. На широкому екрані монітора було все — поява нових монстрів, їхній приблизний рівень і чисельність, пересування загонів, запити на підкріплення та оновлення статусів. Така карта була відкрита на кожному моніторі й постійно оновлювалася, відображаючи реальний стан справ. Комусь із тих, хто телефонував, була потрібна підтримка, хтось повідомляв про нову загрозу, хтось підтверджував успішне завершення рейду в секторі. Останній тип повідомлень траплявся найрідше — найчастіше кожен дзвінок додавав на екран нову позначку про небезпеку.

Попри те, що ніч лише починалася, кінця-краю їй не було видно.

Слухавка вкотре опустилася на своє місце — дівчина скористалася короткою паузою й зробила ковток кави, майже не відчуваючи смаку напою. Вона вже не сподівалася на диво, на те, що дзвінки припиняться, а карта, що висіла перед очима, найближчими годинами забарвиться в зелений колір — вона просто намагалася протриматися до ранку. Можливо, до того часу з’явиться хтось, хто зможе підмінити її хоча б на кілька годин. Тоді вона нарешті зможе заплющити очі й трохи поспати.

У цю коротку мить тиші Еліс відчула слабку вібрацію, що проходила поверхнею столу, але не одразу зрозуміла, звідки вона долинає. Знадобилося кілька секунд, щоб підняти стоси паперів і побачити під ними екран мобільного телефона, що світився. Через метушню, яка панувала навколо, вона зовсім не чула мелодії дзвінка.

Дівчина опустила погляд на екран — на ньому відображалося ім’я: Алекс. Недовго думаючи, вона прийняла виклик і піднесла телефон до вуха.

— Алекс, де ти зараз?

— Привіт, Еліс. Я в Детройті, неподалік від центру, район Гріктаун. Я міг би допомогти з рейдом на вулицях, але мені потрібно...

У цей момент стаціонарний телефон задзвонив знову.

— Вибач, у мене зараз зовсім немає часу. — Сказавши це, дівчина й сама здивувалася, наскільки втомленим звучав її голос. — Якщо хочеш допомогти — прямуй до найближчого центру збору. Щоправда, вони не беруть чорних до загонів для рейдів, але якщо передзвониш звідти — я постараюся...

— Еліс, — Алекс обережно перебив її на пів слові, — звучить непогано, але в мене є деякі... обставини, через які мені краще діяти самостійно.

— Які ще обставини? — Дівчина повернулася до колеги, який сидів позаду, і жестом попросила його прийняти вхідний дзвінок. — Алекс, я зараз дуже зайнята, тож...

— Еліс, просто повір — я справді можу допомогти, але мені потрібен хтось, хто зможе мене спрямовувати. Проблема в тому, що я гадки не маю, звідки краще почати й куди рухатися.

Дівчина щільно стиснула губи й ненадовго замовкла, вирішуючи, як їй вчинити. Через нестачу співробітників на неї повісили з десяток секторів, і якщо вона перестане відповідати на дзвінки — загони, що проводять рейди, повністю залишаться без підтримки. Як би їй не хотілося допомогти — часу в неї просто не було, телефон дзвонив майже без упину. Нарешті вона зітхнула й відповіла:

— Я справді зараз дуже зайнята, але... Я знайду тобі особистого координатора, дай мені кілька хвилин.

— Дякую, я твій боржник.

Натиснувши кнопку завершення виклику, Еліс одразу ж вибрала контакт служби підтримки.

— Міс Харпер, поганий сьогодні день, чи не знаходите?