Розділ 32. Зграя.

Ввечері ми вийшли з лісу. Розвідники розбіглися в різні боки, поки інші зводили табір.
Чудова злагода: всі самостійно виконували свою частку роботи. Без команд і вигуків. Ми опинилися поруч із багаттям. У центрі табору — намет вожака. Інші намети стояли по колу, на відстані від центру.
Є розвідники, основне військо та носії речей — із великими кошиками на спині.
Цікавий розподіл.
«Я нічого не знаю про варварів. Це не примітивні дикуни, як я вважав раніше.»
— Де твій тару? — прогримів голос вожака в мене за спиною.
— Що?
— Тару! — вказав рукою на свій намет. — Як подорожуєш без тару?
— Ми робимо укриття, тару. Але я не розумію, де нам робити. Тут усе сплановане, — обвів табір рукою. — Де ми можемо зробити свій тару?
— Зробите? З чого?
Він відійшов від нас і щось вигукнув. Підбігло двоє, він вказував на нас і щось говорив. І нам зробили тару. Одне на трьох.
— Тару для полонених. Ви не полонені, іншого немає.
Пояснив вожак. З рештою все добре. Нас нагодували; інші варвари хизувалися знанням деяких слів імперською. А вночі всі лягли спати.
Зранку прогудів гучний звук. Я одразу вийшов із намета.
Табір оживав, усі метушилися, збирали намети. Підійшов вожак, у руці тримав ріг.
— Ми уходимо. Збери своїх. Буде їжа. Потім йдемо...
Наш намет зібрали, поки ми снідали. 

Безкраї степи та пагорби, лісу вже не видно.
«Чи зупиняються вони на обід?»
— Кома! — звернувся до мене вожак. — Демон.
Вказав пальцем на валун, що лежав біля пагорба. Я перевірив видінням — так. Демон прикидається каменюкою.
— Не підходь, нападе. Битись — марно. Міцний. Ховається.
Це почула Сорін і почала чаклувати.
— Заборона! — вигукнув вожак.
Закляття розвіялося. Сорін позирала то на мене, то на вожака.
— Вона хоче його знищити, — почав пояснювати. — Не нападе на вас.
— Хм. Дозволяю. — Далі щось прокричав, і коло розступилося.
Сорін, посміхаючись, направила руку на валун. Кроків двісті, може, менше.
Дрібне каміння злетіло і сформувало один шпичак.
Пфуу!
Шпичак врізався в камінь, і одразу долинув звук влучання.
Хрясь!
Броня демона потріскалася, шматки розлетілися. З діри витікала чорна жижа.
Демон ревів, сіпався, зробив кілька кроків і затих.
— Кга, — задумався вожак. — Одним ударом.
Інші варвари теж були вражені. Сорін стояла задоволена собою. 

На обід зупинилися, нічого не розкладали. Просто багаття, їли сидячи на землі. Суп із м'ясом. До Сорін підходили і щось говорили, але ми їх не зрозуміли.
Ввечері зупинилися на вершині пагорба.
На схилі росла біла трава, що коливалася від вітру. Біле море. 

Наступного дня нічого нового. Після обіду рухалися низиною, між пагорбами. Битви з демонами, Сорін допомагала в битвах. Схоже, заслужила повагу. Під вечір дійшли до джерела води, де зупинилися наповнити всі ємності.
Вожак стояв поруч, пояснював щось, та задивився на пагорб.
Та біг чоловік і швидко наближався.
Вожак підняв руку, і всі зупинилися, почали ставати колом.
— Що сталося? — звернулася Сорін.
— Мій розвідник, — повільно промовив вожак. Задумався і додав: — Щось сталося.
Ми чекали. Чоловік добіг і щось почав викрикувати. Вожак розлютився і щось кричав у відповідь.
— Пояснеш? — запитала Сорін.
Він щось прокричав, повернувся до неї:
— Кжаре.
— Що?
Він задумався.
— Демон. Великий. Озброєний. Як людина. Гарно б'ється. Я ціль!
Сорін подивилася на мене, я автоматично знизав плечима.
— І наскільки він небезпечний?
— Якщо я піду, він не буде переслідувати. Він шукає вожаків. Інші не цікаві.
— Що думаєш, брате? — поглянула на мене.
Оцінка ситуації? Я оглянув простір. Так, це схоже на людину. Дві руки, дві ноги, роги...
— А яка в нього магія? — Я зрозумів, що ніколи не бачив подібного.
— Магія? Немає магії. Швидкість. Сила.
Сорін очікувала мого висновку.
— Це небезпечно. Але коли, тебе це, зупиняло? Можна спробувати. Гос зробить нову руку, врятує від смерті. Треба продумати стратегію — як на нього напасти.
— Кжаре!
Вигукнув хтось позаду. Я повернувся — вони всі відходили на відстань. Ми лишилися втрьох. На пагорбі з'явилася знайома постать. Демон зупинився, дивився сюди, але не рухався.
— Відходь! Він хоче битви зі мною.
Варвар дивився на нас. Сорін виступила вперед. Не знаю, що це за ворог, але доведеться битися. Я вийшов перед Сорін.
— Я спробую.
— Ти впевнений?
— Так. Подивлюсь, що вмію. Буде яскравий спалах. — Кивнув на варвара, що вже вигукував невідомі слова. — Заховаєш його в тінь?
Йшов на ворога. Оглянувся. Варвари були далеко, Сорін зникла.
«Ну що ж. Моя можливість.»
Я боявся, але не дивного ворога. Боявся, що моє навчання марне. І що зараз нічого не вийде.
Підняв місцеве каміння і запустив у ворога. Його силует змінився — він ухилявся і повільно наближався. Запустив ще.
Каміння марне, все пролітає повз.
«Відстань, потрібна достатня відстань.»
По тілу пробігли мурашки. Жбурнув валун.
Демон розрубав його одним рухом.
— Ха-ха-ха-ха!
«Смішно тобі?»
Розкрив маленький розрив, почав наповнювати оболонки. Крок — і я опинився перед демоном.
Вибух!
Оболонка спала, я — серед чорного поля, навпроти — опалена ритвина з блискучим дном. Від демона мало що лишилося, рештки вплавилися в скло. У повітрі — сильний запах озону.
— Це все?
Сорін дивилася на останки.
— Не дарма тренувався. Страшний ворог. Дуже швидкий.
— Що це було?
Варвар оглядав місце вибуху.
— Одне закляття. Тільки дуже складне. Я зробив дві оболонки...
— Демона знищено! Так.
Варвар радів перемозі і вигукував щось. На обрії з'явилися інші.
— Так. Ідемо далі?
Вожак присів і почав тицяти в останки пальцями.
— Від нього нічого не лишилося. Меч — найцінніший. Але тепер він уплавився в землю. Я думав, це кінець. Вони йдуть за гортва.
— Сіан упорався. Ми ще сильніші.
— Кга. У нас немає смату. Ви готе родина королеви!