Розділ 31 Варвари

Крізь рідші дерева відкривалася смуга голої землі — п'ятсот кроків порожнечі між двома лісами. Вузенькою стрічкою вздовж узлісся тягнулася натоптана дорога. За нею чорні острівці виблискували на сонці серед пожовклої трави. Жовтизна проступала неправильними плямами. Повалені корені стирчали з ґрунту розчепіреними кігтями.
Там і сям, серед буйної молодої трави, стирчали обвуглені кілки.
— Ось ми на кордоні, — оголосив іншим.
— То далі землі варварів? — запитала Сорін.
— Нова пригода, — сказав Гос. — Я і уявити не міг, що зайду так далеко.
— Так. Не будемо тут затримуватись. Можуть бути патрулі.
Перевірив видінням. Ми були між двома дерев'яними вежами, із західної йшли озброєні воїни імперії. У лісі навпроти стояли табором варвари. Схоже, це ті, хто нам треба. А ще демони. Дерев'яні, земляні та інші...
— Брате, ти це бачив?
— Що саме?
— Там дерева з очима, вони рухаються.
— Спробуємо обійти їх. Нам потрібні варвари.
— Ми не можемо чекати, там йдуть вартові. Треба бігти.
Скомандувала Сорін та вибігла з лісу. Ми з Госом бігли не відстаючи.
Відстань невелика, але від страху в мене збилося дихання. Ноги ставали ватниси. Ступив на скляну поверхню, посковзнувся та вдарився спиною о гладке скло.
— Уг.
Перехопило дихання.
Мене підхопив Гос. Як малу дитину, закинув на плече та поніс далі.
«Та що не так? Це молоде тіло. Повне енергії. Треба зібратись.»
Перевірив видінням. Нас помітили. Патруль прискорився. Вони далеко, не встигнуть.
«Чи будуть переслідувати нас за межами імперії?»
Гілка хльостає по спині.
— Вибач, — вигукнув Гос.
Ми були в лісі, він зупинився та оглянувся довкола.
— Я не бачу Сорін.
Обережно поставив мене на землю...
За допомогою видіння ми наздогнали її, а патруль не дійшов до лісу — розосередилися та щось шукали.
— Переслідування не буде. Можна відпочити.
Я обперся об дерево та присів у коренів.
Серце калатало, як скажене. Втупився в землю.
«Вбивати розбійників — то одне. А битись з патрулем — то зовсім інше. Добре, що все добре.»
Прогримів тріск від удару каменем об дерево. Я вскочив на ноги.
— Що це? — вигукнув Гос.
— Дерево з очима. Брате, подивись.
Підійшов до неї. Навпроти лежало дерево. З діри від каменю сочилася бурштинова жижа.
— Демон-дерево! — посміхалася Сорін.
— Ага, чудово. — Зітхнув. — Тепер треба рухатись далі. Цей звук почули патрульні... 

Сорін подобався новий ліс. Тут усе інакше.
Я перевірив, патруль не заходив у ліс. І ми спокійно рухались у бік варварів.
«Ми вчасно? Бог таємниць дав чітку інструкцію. Але що, якщо це не ті варвари?»
— Далеко вони? — запитав Гос.
— Так, скоро дійдемо. Треба бути обережним. Нам потрібна розмова. Не битва.
— Чому саме ці?
— Бо вони знають нашу мову.
— У них інша мова? — здивувалася Сорін.
— Так. Є якась мова, але вона відрізняється в різних племен. У цих повинні бути люди, що знають нашу.
— А чому нас не навчали іншим мовам?
— Бо старий знав одну. Напевно. 

Я перевіряв, де знаходяться варвари, періодично відбивалися від демонів. Тут їх забагато. Як за часів до джерел. Багато книг описують ті часи. Але як в таких умовах виживати? 

— Прийшли! — оголосив я.
— А? — здивувався Гос. — Ми посеред лісу. Нікого не бачу.
— Вони нас оточують, — пояснила Сорін.
— Так. Не треба рухатись, вони викрадають живих. Тож буде розмова.
Посміхнувся Госу.
Ми застигли в очікуванні. Поміж шумом лісу подекуди тріщали гілки. Нам назустріч вийшов великий варвар.
— Що малеча робить у наших землях?.. Вас навіть ловити не треба. Самі прийшли. Ха-ха-ха.
На його тлі ми втрьох дійсно були маленькі. Як підлітки перед дорослим.
— Ми сім'я королеви диких земель, — проголосила Сорін. — Вона моя сестра!
— Намагаєтесь надурити? Малеча! Ви зовсім не схожі на неї! Сім'я? Ха-ха-ха. Я бачив її.
— Я можу довести! — я почав говорити, запинаючись. — Вона пірнає у тінь. Ми також це вміємо. Кожне закляття можемо повторити.
— Хм... Не схожі... Дивні.
Його знання мови здалося мені кумедним.
Підійшов та понюхав нас.
— Відчуваю, — відійшов. — Схожість є. Докажи... Тінь!
Ми пірнули в тінь і з'явилися там, де стояли.
— Хм... Вогонь!
У Сорін з'явилося синє полум'я в руці. Я створив звичайне.
З лісу виходили інші, ми опинилися в колі варварів.
— Ху, — закивав варвар. — Земля.
Я створив ростову фігуру. Сорін підняла земляний п'єдестал.
В імперії дітей лякають варварами. І ось я, в колі варварів, намагаюся стримувати сміх.
— Кга! Кга... — задумався, схоже, підбирає слова. — Я не вірю. Королева зацікавиться! Зв'язувати не буду... — подивився в гору, наче там повинні бути наступні слова. — Йти між нами... Не тікати, зв'яжу... Ми чуємо магію... Запах, смак... Магія смакує, як її.
Тепер ми у супроводі варварів, дві групи. Одна веде нас, інша — попереду, знищує демонів. Для них це так звично та просто.
Гос почав вчити їхню мову. Бо ми його залишимо в племені. Навіть сумно з ним прощатися. Постійно говорить з лідером. 

— Сіане, — звернувся Гос. — Це вожак, а інші — його зграя. Ім'я називають лише друзям та родичам. Уявляєш? У них дивна мова, багато вигуків. Короткі слова...
Я зрозумів, що це як командир підрозділу. Але пояснення мене розсмішило. Це ж як тварини.
— Бачу, посміхаєшся? Таке рідко буває. Скоро зустрінешся із сестрою. Так. Мені також цікаво її побачити...