Розділ 30. Поховання минулого

Звичайна подорож. З розмовами та битвами з демонами. Я нарешті відпочив і вже не такий дратівливий. Соромно за свою поведінку.
І ось він. Храм забутого бога. Ми пробивалися до воріт через густі зарослі кущів.
У дворі все заросло травою. Наче це місце закинули багато років тому. 

— Госе! Це мій дім! — Сорін махала руками та почала розповідати про дитинство у цьому дворі.
Я пішов до входу у будівлю.
Тут лежав обвуглений труп. Складно зрозуміти: це жінка чи чоловік, усе згоріло. Це я. Моє минуле, висохле тіло.
Присів, щоб розглянути уважніше.
— Це вчитель, — Сорін стояла за спиною.
Настала тиша.
— Ну, Сорін. Ось ми і прийшли.
— Треба його поховати. Бо лежить тут. Покинутий усіма.
По спині пробігли мурашки.
"А хіба могло бути інакше? Навіть якби я не брав участі в цьому всьому. Помер би у крамниці. Тіло викинули, а крамницю продали. Та її вже і так продали."
Нічийне житло переходить місцевому лорду.
— Я зроблю яму, — сказала Сорін, — біля Еріка. А ви принесіть його.
Я пішов усередину в пошуках тканини. Разом із Госом замотали тіло. Суглоби з тріском згиналися. Зняв кільця. 

Сорін виголошувала промову, я не чув її. Дивився, як замотаний кокон покривається шаром землі.
— Сіане, хочеш щось додати?
— А?
Я підняв голову.
— Так.
"Сказати, але що? Я живий."
Від цього все виглядає неправильним. "Це як поховання старого одягу."
Ні суму, ні жалості. Нічого. Від мене чекають якихось слів.
"Але які? Що про себе можу сказати?" Байдуже.
"Я злочинець. Викрадач дітей, і тепер викрадена дитина хоче почути щось. Вбив Сіана."
По щоці потекла сльоза.
— Пробач мене.
Опустив голову.
— Я не знав...
— Усе нормально, брате.
Сорін обійняла мене. Ми простояли деякий час.
───
Пообідали за кам'яними столиками. Зі справжнього посуду. Так, цей посуд створений магією. Але не нашою, це було незвично за час довгої подорожі.
Увечері сиділи навпроти каміну та обговорювали все. Сорін розповідала про своє дитинство у цих стінах. Про те, як уперше потрапила сюди. Про Сіана, який розповідав про фей, про Юкі з її йокаями...
Я уважно слухав історії. Це дивно: стільки часу поруч із дітьми, і так мало про них знаю.
Коли з'явилася тиша, я дістав кільця та простягнув їх Госу.
— Госе, це тобі. Тепер ти зможеш чаклувати вогнем та світлом.
Сорін з осудом поглянула на мене.
— Сіане.
— Я впевнений, старий не буде проти.
Я посміхнувся.
— Це неправильно, — сказала Сорін. — Але думаю, це можна. Вчитель був доброю та щедрою людиною.
───
Я спав на лаві. Уперше можна було не прокидатися вночі на чергування. Храм захищає.
Прокинувся рано-вранці. Тільки почало світати. Я вирішив влягтися на місце Сіана. 

"Про що ти думав, коли тут лежав?"
Під хутром щось було, я дістав якийсь шерстяний згорток. Занадто кольоровий.
"Вони прибули в наш світ у подібному дивному одязі."
Стало сумно, і потекли сльози. Лежав і тихо плакав, обіймаючи цю річ.
"Що на мене найшло?"
Отямився. Заспокоївся.
— Останній подарунок бабусі.
Почув свій голос.
— Сіане, ти живий?
Відповіді не було. Я поринув у роздуми.
Заскрипіли двері.
— Сіане? — У кімнату зазирнув Гос. — Тихо сидиш, думав, тебе немає. Як користуватися кільцями?
Я підвівся, шерстяний одяг обережно склав під хутро.
— Так. Це неважко. Магія артефактів працює просто. Доступна всім.
Підійшов до каміну, Гос став поруч.
— Направ руку в камін та вигукни: "Вогонь"!
Гос поглянув на руку, де були обидва кільця. Невпевнено вигукнув:
— Вогонь!
Кімнату осяяв спалах. Але до каміну навіть не долетіло.
— Тобі треба захотіти розпалити камін. Вкажи пальцем, потім вигукни.
— Вогонь!
Струмінь полум'я полетів до каміну.
— От бачиш, нічого складного. Інше кільце — з магією світла. Прикликаєш сяючу сферу, щоб уночі не було темно.
— А інші кільця існують?
— Їх існує багато, і вони різноманітні.
— А з моєю магією є?
— Немає. Якщо будеш навчатися зачаруванню, то зможеш зробити з використанням своєї магії. Але це складно: для кожної магії потрібен свій кристал і метал.
— Не знав, що таке існує. Тепер я, як справжній маг!
— Це корисні закляття, але на більше від кілець не розраховуй.
Ми вийшли на двір. Гос був вражений новими здібностями та щось постійно говорив.
Сорін поралася зі сніданком. До неї підбіг радісний Гос.
— Сорін, дивись, як вмію, — направив руку на багаття. — Полум'я!
Сорін посміхнулася:
— Тепер ти вмієш чаклувати.
Він підняв руку.
— Полум'я!
Нічого не сталося. Гос стурбовано подивився на мене.
— Дай відпочити кільцям. Це не нескінченна магія.
— А, я думав, що зламав. Ха-ха-ха.
— Ну, сестро, — я підійшов ближче. — Ми виконали твою місію. Поховали діда. Як тепер почуваєшся?
— Добре. Стало легше, але не так, як очікувала. Думала, тут будуть інші.
Гучно видихнула.
— Сіане... Ми подорожували пів року?
— Менше.
— І за цей час ніхто сюди не приходив! Він лежав тут.
Вказала на вхід.
— Цей храм знаходиться посеред лісу, його не так просто знайти.
— Пів року. Де інші? Що з ними?
— Ді... Нас відправили у різні місця. Ми єдині, хто блукає дикими землями.
— Звідки ти знаєш?
— Принц Темряви казав.
Я бачив інших. Видіння вже такої сили, як до моєї смерті.
"Усе в них добре. Але як це пояснити? Згадав!"
— Ми йдемо до варварів. А знаєш, хто у них королева?
Сорін уважно дивилася на мене.
— Не хочеш вгадати?
— Кажи давай!
— Чіома!
— Правда? Це Принц Темряви сказав?
— Так. Вийдемо на її патруль, який відведе до неї.
— В це складно повірити. Сестра Чіома стала королевою.
— Нічого дивного. Ми володіємо різною магією. І тренувалися з дитинства. Могутні. Ти сама, скільки розбійників убила? А демонів? І це у сімнадцять.
— Мені скоро вісімнадцять.
— Післязавтра треба виходити на північ. Шукати варварів.