Розділ 22. Магія болю

Увечері ми зайшли в ліс. На ночівлю. Подорожня таверна була далі дорогою, вирішили зайти туди зранку, коли менше людей. Головна дорога відрізнялася від попередньої. Повозки, мандрівники та патрулі. Щойно за поворотом зникає один, як одразу з'являється інший. На карті було позначено місто на кордоні з королівством Життя, і одне місце ближче. Думаю, за два дні будемо там, а потім повернемо в ліс і через десять днів дійдемо до храму. Або більше, бо через ліс ходити довше. 

На привалі обговорювали події. Сорін помилялась: магія води та вітру. Це доволі зручно. Вона так часто робила. Змивання пригоди. Добре, що ми не користуємося зброєю. Ніяких слідів крові. 

Вбивство заради дітей? Усе одно вбивство. Чомусь цього розбійника запам'ятав краще, ніж першого. Ніхто не хоче помирати, тоді навіщо вони це роблять? Заради дітей? Брехати про дітей. Цього ніколи не зрозумію. 

А я? Такий самий? Прикидаюсь іншою людиною. Хлопчиком, якого бачив вісім років. Який став, як син. І це заради інших? 

Заради себе. Я такий самий. Роблю жахливі вчинки. Заради одного, іншого. Порожні виправдання. Чи зможу стати кращим? Чи продовжу брехати собі? 

— Брате. Коли ти востаннє купався? Змиєш із себе увесь бруд.
Та ні. Таке не змити водою. 

Я відійшов від укриттів. Треба зібрати води.
Навіть погоня жалюгідна. І в чому моя мета? 

Відпочили та зранку пішли до таверни. Людей мало. На вулиці рух, усередині нікого. Я підійшов до господаря, який готував їжу, та зробив замовлення.
— Ще не готово, сядь, зачекай. Скоро довариться. Дві порції — чотири монети.
Він повернувся до печі.
Я пішов за дальній стіл. Там уже був Принц Темряви.
— Світлові стрибки. Що знаєш про них?
— Я все знаю. Сам навіть не намагайся. Знищиш і себе, і всіх навколо.
— Ти можеш навчити?
— Угода. Давай покажу на карті, перевір ліс у пошуках людини. Він один. Ховається. Одразу скажеш, від кого ти, та покажеш різні типи магії. Вивчиш його магію, навчу стрибати. Це болісна магія, особлива. Як твої видіння.
Я кивнув у відповідь. Щоб навчитись однієї магії, вивчи іншу. Не знаю, навіщо йому це. Краще вивчити все, особливо коли є така можливість. Піднявся та вийшов. На вулиці чекала Сорін.
Ми відійшли ближче до лісу. Начаклував тишу.
— Він дає роботу. Нам треба на захід.
— Як далеко?
— Два дні шляху. Спочатку поснідаємо. Господар скоро приготує. 

─── 

Ми звернули на першому повороті наліво. Ця дорога була на карті. Увечері дійдемо до поселення. Тренував непомітні закляття. Зустріли патруль вартових. Вони байдуже пройшли повз, навіть не подивилися на нас. 

Коли нас почнуть шукати? Нас уже шукають? Ця невизначеність нервує. Кожного разу не знаю, що робити. Ховатися? Щоб бути підозрілими. Чи й надалі впевнено проходити повз? Занурення у тінь як спосіб втечі. А далі? Тікати через ліс? Ми вже тікали. 

Зійшли на першому роздоріжжі. Тут менше людей.
На третій день дійшли до місця. Знайшов видінням потрібну людину. Бо інших тут немає. 

— А-а-а-а! — старий згорблений дід вистрибував на одній нозі та плювався беззубим ротом. — О-о-у!
Схоже, це він. Я зробив кулю світла в одній руці й темряви в іншій.
Старий перестав бігати та кричати.
— Я від бога таємниць. Прийшов вивчити твою магію.
Він вирівнявся.
— Ти прямо як він. Знаєш, чому саме ці два закляття?
— Світло і темрява, виглядає ефектно.
— Ні. Бо ці народи ненавидять один одного.
— Дай руку.
Я простягнув руку, він обережно схопився за неї.
— Хочеш навчитись моєї магії? Але я не знаю, як чаклую. Воно само. Від бога таємниць не втечеш, він усе баче...
Поринув у роздуми, відпустив руку та почав ходити колами.
— ...Бо старого та брудного не чіпають. Я лише ззовні старий. Що тобі відомо про академію магії? Як вони просто знайшли таких, як я? Чому не здатні знайти зараз?
— Я прийшов вчитись твоїй магії.
— Ліплю себе, як глину. Не знаю, як тебе вчити. Схоже, дарма сюди йшов. Королівство таємниць, він знає всіх.
— Просто покажи мені. Спробую відчути твою магію.
— Це боляче. На собі показувати не буду. Давай руку, це дуже боляче. Не люблю мучити та мучитися.
Узяв руку. Подивився на мене з жалем.
— Готовий? Зараз буде боляче.
Рука наче у вогні опинилась. Різкий біль, тисячі гілок усередині.
— Уи-иг.
Висмикнув руку, вона продовжувала горіти зсередини.
— Відчув енергію? — Це не насмішка, погляд сумний.
— Що це було? І чому рука продовжує боліти?
— Магія змін. Або перевтілення. Змінюю клітинку за клітинкою. В одному місці роблю більше, з іншого прибираю. Не знаю, як пояснити. Я бачу, коли торкаюсь себе, інших. Бачу кожну зміну, змінюю сам.
— Це потрібно. Але можеш не змінювати руку, сконцентруйся на пальці.
— Розумію. Але не смикайся, якщо зроблю помилку, буде погано. Давай руку, поверну зміну. Поки не стало гірше. 
Урок закінчився швидко, він учергове викрутив мій палець.
— На сьогодні все. Сили закінчились.
— У мене палець викручений!
— Завтра поверну у норму. Не розрахував сили. Колись я міг усю людину перетворити. Або тварину перетворити на людину. Але це погана ідея...
Я тримався за больовий палець.
— Ти балакучий.
— Так. Я вже сто років нормально не спілкувався. Знаєш, як нудно в лісі? А на дорогах розбійники. Та й про що там можна говорити? З вами інша справа. Ми в однаково незручній імперії.
Вчитель-мучитель. Кожна магія різна, а ця — магія болю.
— Я був підлітком в академії. Перетворився на дівчину, що мені подобалась. Перетворення саме закінчилось того дня, коли академію закрили. До мене зайшли храмовники, шукали хлопця, знайшли дівчину. Розпитували, де я подівся. І я втік, подалі від академії та храмовників. Дівчатам складно живеться, і вже скоро перетворився на хлопця. Дорослого. Але не повністю. Голова та шия. Інші частини лишались деякий час. Їхнє перетворення було особливо болісним. А подивись тепер: палець перетворив двічі, і все. Сил немає. Треба тренуватись. Але це боляче.
Перший тиждень я просто звикав. Не намагався нічого контролювати — просто терпів. Сорін щоранку йшла на полювання або збирала ягоди, а я залишався. До обіду старий працював надо мною. Він змінював палець, викручував та виправляв. Після кожного уроку палець горів і пульсував.
Зранку, коли біль нарешті відпускав, усе починалося спочатку.
Я стискав зуби й намагався не просто терпіти, а відчувати. Схопити ту силу, якою він працював. Іноді мені здавалося, що ось-ось — і я зрозумію. А потім біль ставав нестерпним, і все розсипалося.
Я заслужив це. За брехню. За вбивство. За дітей, яких викрав. Тому мовчав. Зберись. Ти сам цього хотів.
Сорін поверталася з дичиною або повною торбою ягід, бачила мій блідий вигляд і нічого не питала. Готувала їжу, наче нічого не сталося.
Так минув тиждень. Потім ще один. 

Після уроків він починав говорити. Він говорив майже без упину. Одні й ті самі історії. Іноді я вже знав, яке буде наступне речення. Сто років самотності зробили з нього людину, яка чіплялася за будь-якого співрозмовника.
— Я вже давно так не спілкувався. Усе доводиться прикидатися кимось.
Вказав пальцем на Сорін.
— Я про це знаю все. І сам багато пережив. Але під час останнього такого випадку перетворився на чоловіка. І можна сказати, народив. Але це не було дитиною. Неважливо. Вона мучиться. Дурні називають це прокляттям, бо не розуміють механіки. Це не прокляття. Це запланований некроз, природний. Її матка зараз масово вбиває власні клітини. Вони відмирають, судини рвуться, щоб змити мертвечину. Я можу допомогти. Але потрібні сили. І якщо вона погодиться, то завтра зможу допомогти. Інакше ще два дні страждань. А може, і більше! По-різному кожного разу. Різні відчуття, болі. Це важко. Якщо навчишся, не зупиняй процес! Стане гірше. Я прискорю, буде боляче. Біль зникне до наступного разу.
Наступного дня ми підійшли поговорити з Сорін. Мені було незручно, почав:
— Сорін. Тут учитель хоче допомогти.
— Дівчино, я бачу, тобі зараз важко. Щомісяця, так?
Сорін трохи напружилася, але кивнула. Вона явно не хотіла про це говорити при мені.
— Я знаю, як це. Біль, кров, слабкість. Деяким жінкам це дається легше, деяким — ні. Я можу зробити так, щоб цього разу все пройшло швидше і легше. За один день замість трьох-чотирьох. Але буде боляче. Дуже боляче, на короткий час. Як сильний спазм, а потім — усе закінчиться.
Сорін подивилася на нього з недовірою.
— Чому ти це пропонуєш?
— Бо я вмію змінювати тіло. Клітинку за клітинкою. Я можу прискорити те, що природа і так робить. Просто... швидше. Ти кричатимеш. Але потім одразу полегшає. Якщо не хочеш — не треба. Просто ще два-три дні терпітимеш.
Вона довго мовчала, дивлячись у землю. Потім тихо запитала:
— І після цього... усе буде як завжди?
— Так. Просто цього разу коротше. Наступного місяця теж зможу допомогти, якщо захочеш.
Сорін глянула на мене. Я ледве помітно кивнув — мовляв, я поруч.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Робіть. 

Коли вчитель почав, я тримав її за плечі. Вона кричала. Коротко, різко, але щиро. За чверть години все закінчилося. Сорін була бліда, спітніла, але кровотеча швидко припинилася. Вона пішла купатись. 

Пізніше, коли ми залишилися вдвох, вона тихо сказала:
— Він знає більше... Страшно навіть думати, звідки.