Розділ 21. Зустріч з вартовими

Ми залишили руїни. Єдиний орієнтир до цього місця — річка й озеро на північ. Це все, що збігалося з картою.
— Щось не так? — запитала Сорін.
— Я поставив позначку. Але тут велика похибка. Ця карта ненадійна.
— Іншої немає.
— Дивись, ми в дорозі вже більше тижня. А просунулися от на стільки. Там озеро. Воно велике. На карті це маленька цяточка. Я б не зрозумів, що це, якби не побачив.
— То ми пройшли третину? За десять днів?
— Третину до королівства Життя. А потім ще десь так лісом блукати. Якщо не буде дороги.
— А поселення є?
— На головній дорозі. Тому ми нічого і не зустріли за два дні.
— Повз нас проїжджали повозки.
— Тому що на головній дорозі застави. Податок вимагають.
───
Цього дня пройшли недалеко. Зранку вирушили далі. Дорога виходила на головну. Інших не було.
— Коли ми вийдемо на головну дорогу, треба бути обережним. Не знаю, чи шукають нас патрулі.
Молода дівчина з молодшим хлопцем викличе питання. Дороги небезпечні. Не знаю. Це занадто складно: припускати, що подумають інші. Ми увесь час були підозрілими? Ні, заспокойся. Попередні шляхи були більш безпечні. Там і поселень багато. І тут, але на головній дорозі.
Ми дійшли до моста через вузьку річку. Він поспішно зроблений на один раз, але став постійним.
Далі дорога повертала на захід. Я вже добре навчився проглядати видінням на ходу.
Люди на виході. П'ятеро. Табір порожній, лише розкидані речі.
Використав Око Вітру, щоб знову все оглянути. Так, їх видно гірше. За деревами та листям не зміг дорахуватися трьох.
— Сестра, там розбійники. Обійдемо?
— Ні, у них можуть бути полонені.
— Полонених немає, я перевірив усе.
— Це поки немає, брате. Ми не можемо пройти повз.
Одна перемога — і така впевненість. Це погано. Що я можу зробити? Схоже, вона вирішила стати героєм.
— Там два лучники, мечник та двоє з палицями.
— А магія яка?
— Не знаю. Точно один маг вітру. Це як правило.
Ми, не зупиняючись, рухалися прямо в пастку. За триста кроків на дорогу вийшов мечник. Чоловіки з палицями ховалися в лісі з різних боків дороги. Один лучник у лісі, далі від мечника. Інший поруч, але теж заховався. Ми наблизились до нього на двадцять кроків.
— О-о-о! — вигукнув чоловік. Меч тримав у руці, опущеним до землі. — І чому така гарна дівчина ходить по такій небезпечній дорозі? Тут зустрічаються розбійники. Знаєш, що стається з дівчатами? Я думав, вітролове, тобі очі повилазили.
Позаду зі сміхом вийшли двоє. Вони стали обабіч дороги, палиці поклали на плечі.
Я обережно зібрав вітер біля них, щоб менш помітно було.
Лучник, що був поруч, також похрабрів та вийшов до мечника й заговорив:
— Зазвичай вони спочатку кричать. А потім… звикають. Деякі навіть починають просити ще.
І засміялися гуртом.
— От бачиш, брате? Не можна проходити повз!
Це було як сигнал. Я зжав зібране повітря з усієї сили і відпустив.
Пролунав вибух, чоловіки з палицями полетіли назад до лісу.
Я тупнув ногою, і піднялася густа хмара пилу.
— Вбийте хлопця! А-а-а-а! — Спалахнуло полум'я.
Схоже, Сорін дісталася до нього першою.
Лучник вибіг із пилової хмари. Я пірнув у тінь. Усе сповільнилося: мерехтливі тіні дерев, пульсуючі силуети людей. Тут дихати неможливо, я намагався бігти до тіні лучника. Важко. Треба виринати.
Моя поява злакала його, він перечепився і впав. Вогняний шар злетів у небо.
Я не чекав, підняв землю, стиснув і вдарив у голову. Прозвучав глухий хруст. Сорін побігла за чоловіками з палицями, вони тікали. Удвох — від дівчини!
Маг вітру! Я зовсім забув. Знаходжу його видінням. Біжу в ліс. Пірнаю в тінь, виринаю, задишка. Він тікає! На бігу роблю земляні снаряди та кидаю. Нарешті один влучив у ногу. Він упав. Я зупинився, відновлюю подих. Чому я виснажений, наче біг пів доби? Він устав, я біжу. Мій біг повільний, але і втікач шкутильгає. Ще земляні снаряди, всі мимо. Тут повно дерев! Ще. Одним влучив у спину, він упав. Уже близько, майже наздогнав. Обережно, очікуючи нападу, наблизився.
— Хлопче, відпусти мене. Будь ласка. Я нікому нічого не скажу. Я з ними недавно. Благаю, хлопче. У мене діти, відпусти...
Цього я не очікував.
— У мене теж, — підняв землю та стиснув її. — Діти.
Земляний снаряд влетів між очей, череп деформувався. Я відвернувся.
Ось воно як. Кожного разу все по-іншому. Тепер я холоднокровний вбивця? Заради дітей.
Що там Сорін? Усе добре. Вона йде, ціла й неушкоджена. Я поплентався до дороги. Перевірив місцевість. Вартові йдуть, поки далеко. Схоже, почули вибух або побачили вогняну кулю в небі. Дванадцятеро чоловік. Треба попередити Сорін. Я пришвидшився, вийшов на дорогу. До мене бігла діва-воїтельниця, захисниця слабих та гроза розбійників.
— Сіан! — крикнула, підбігла та обійняла.
Вона заплакала.
— Я думала, ти загинув, що тебе з'їла тінь. Ти куди подівся? Я тебе шукала. Думала, через мене ти загинув.
— Я...
— Не роби так більше. Попереджай, говори!
— Сюди йдуть Вартові.
— То що робити?
— Нічого, ми просто підемо їм назустріч. Вони почули мій вибух, і вогняна куля дала чіткий напрямок. Вони нас не чіпатимуть. Ми прості подорожні.
Ми рушили їм назустріч. І вже скоро зустріли їх.
Троє лишилося з нами, інші пішли перевіряти. Один маг вітру і вже оглядає місцевість, тримається на відстані.
— Хто ви?
— Ми мандрівники, — відповідав я.
— Бачили, що сталося?
— Почули ба-бах і швидко заховалися в лісі. 
— Дівчата з такими очима не повинні плакати, — звернувся другий до Сорін. — Ми зробимо все, щоб на цій дорозі вам більше не довелося цього робити.
— Відчепися від людей. Тут я говорю!
Другий вартовий почав поправляти форму та дурнувато посміхатися.
До командира підійшов маг вітру і щось розповів. Цікава тиша, огорнула лише двох. А я створюю бульбашку.
— Можете йти, — махнув рукою, повернувся до другого. — Нападників було щонайменше четверо. Схоже, побачили нас та втекли. Передай іншим, хай приберуть усе. 
— Ходімо, сестра.
Ми рушили. Усе, як я і очікував. Ну майже. І що це було?
Ми йшли мовчки. Повернули, пройшли повз дерев'яну фортецю вартових. І далі, поки вона повністю не зникла з очей.
— Чому він до мене причепився? — запитала Сорін.
— Ну, ти була в пиловій хмарі. А потім плакала. Усе потекло.
— Ха-ха-ха! А я думаю...