Розділ 20. Нерозгадана таємниця

Сорін оббирала мерців. Я сидів подалі. Мене нудило. Руки трусилися. 
Стільки книг про героїчні перемоги. Що тут героїчного? Люди кричать, смерть літає. Нащо це все? Чому цей маг повітря побачив нас? Все могло бути інакше. Треба вилікувати ноги. Це через мене. У тінях, навіть з моїм видінням, ми невидимі.
— Як почуваєшся, брате?
Вона стояла за мною. Спокійна.
— Ми їх вбили. Я вбив двох.
— Ну той, що затиснутий землею, був живий. Я добила.
— Дякую. Але легше не стало.
— Сіан. Люди вбивають. Мені теж непросто. Але якщо не ми їх, то вони нас.
— Розумію.
Вона вже казала цю фразу. Що з нею сталося до викрадення? Вона сильна, кинулася вбивати, щоб захистити мене. Я бився, щоб захистити себе. Жалюгідно. І хто кого захищає? Так, я допоміг. Але хто тут старший? Хто повинен думати наперед?
Нове життя, але старі звички нікуди не зникають. Я все такий же нікчема, але в могутньому тілі. То що мені робити?
— Пішли, брате. Тут немає чого робити.
— У них має бути табір. Десь поруч. Там можна знайти щось корисне.
— Знаєш дорогу? — Вона подала руку, щоб я підвівся. — Ти найкращий в Оці Вітру!
Ми рушили. У Сорін з'явився меч. Спробував використати видіння, але отримав гілкою в обличчя і зрозумів, що краще спочатку вийти на дорогу.
— Ну то ти вже знайшов їхній табір?
— Зараз спробую.
Видіння. Знайти потрібне — кращої здібності не існує. Це їхня стежка. Добре натоптали. По ній — вперед. Намети. Це воно. 
Поглянув на Сорін.
— То ти будеш шукати? Чи передумав?
Око Вітру. Сорін відчуває цю магію. Треба бути обережним.
Тепер я літаю Оком Вітру, щоб мої знання про табір не викликали підозр. Стежка, намети. Політаю тут.
— Тут є люди.
— Ще розбійники?
— Ні. Зв'язані. Жінки. Дві.
Я повернувся й подивився на Сорін.
— Мерзотники! — схоже, Сорін також це бачила. — Їх не можна залишати там.
І я пішов слідом.
Що не так з цією імперією? Я неодноразово подорожував видінням. Але бачив тільки хороше. Чи це вплив нових земель? Люди дуріють.
Сорін лікувала. Я займався пошуком корисного. Тут було все. Запаси їжі та води. Одяг. Схоже, знятий з мертвих, бо цього одягу була ціла купа. Склад усе корисне в купу.
— Все добре. Вони не повернуться. Я їх вбила.
Вона підвела жінок до скарбу.
— Беріть, що хочете. Нам треба рухатися. Можете йти з нами. До найближчого міста.
Ми вийшли на дорогу й попрямували далі. Зупинили повозку, що рухалася назустріч. За невелику плату візник узяв їх із собою. 
— Дякуємо! — кричали вони.
А я не знайду жодних слів. Що можна відповісти людям, які пережили таке?
Отака вона, додаткова небезпека — бути жінкою. Я знав, що таке відбувається. Але це важко. Вже й не так шкода вбитих. 
Якби ми повернули назад раніше... Якби не зустріли розбійників... Ми б ніколи не знайшли цих жінок.
Зробили добру справу. Герої.
Поглянув на Сорін.
Вона впевнено йшла попереду, дорога розступалася під її кроком. Саме так описав би її якийсь автор.
---
Пройшло два дні, я навіть радий відсутності пригод. Вночі, під час чергування, я помітив руїни. Вони були віддалені від нас, хоч ми й зайшли в ліс десь на п'ятсот кроків. Цікаво, залишки минулих подій. Кістки цивілізації.
Тож, коли Сорін прокинулася, за сніданком:
— Там є якісь руїни.
— Навіщо вони нам?
— Це сліди минулого. Тобі не цікаво роздивитися?
— Сіан. Якщо тобі так сильно хочеться, то пішли.
І ми рушили. Тепер я — як справжній дослідник. Доторкнусь до минулого. Раніше міг тільки споглядати.
Руїни поглинув ліс. Все заросло деревами та чагарником. Залишки кам’яних стін, позаплітали рослини лише в деяких місцях видно камінь. В центрі, якщо це дійно центр, потріскані сходи, що вели вниз, і масивна залізна брама, вкрита товстим шаром іржі.
— Цікаво, — тихо сказав я, підходячи ближче. Видінням я вже обнишпорив усе, що міг, але всередині панувала суцільна темрява. Моя сила безсила проти того, чого не знаєш.
Я одразу пішов до залізних дверей у кінці сходинок. Вхід у підземелля. Натиснув — не піддаються, потягнув — та сама біда. Тільки іржа зсипалася.
— Що, брате, не можеш відкрити?
Тепер ми вдвох намагаємося відкрити. Але марно.
— Маги вогню знають закляття, після якого можуть різати метал своїм мечем. Він як масло прорізає ґрати.
Сорін задумалася. Дістала меча й провела по ньому пальцем. З'явилося червонувате сяйво. З руків'я пішов димок.
Вдарила об браму, і меч прогнувся, наче був із сирої глини.
— Дякую за пораду, Сіан, — буркнула вона й викинула погнуте залізо.
Я винувато відвів погляд.
Щось не так вони робили. Треба дізнатися.
— Можна розібрати стіни, — запропонував я, розглядаючи гладеньку стіну. — Зробити прохід.
Сорін нагрівала браму.
Це можна спробувати. 
Зібрав воду з повітря, встановив на браму, насильно заморозив і тримаю стан.
— Фух, — видихнула Сорін. — Не піддається.
— Відійди, зараз дещо спробую.
Я відпустив закляття, від дверей пролунав глухий глибокий тріск. Повалила пара, я здув її вітром. З'явилися тріщини та вм'ятини там, де гріла Сорін.
— І що там заховали? — запитала Сорін. 
Так не піде. Треба інший підхід. Брама тримається на петлях. Навіщо її руйнувати?
Відчувався дивний запах. Провів пальцем по стіні поруч із брамою. Почав кришити гладку стіну. Петлі вивільнені.
— Я спробую верхню, — сказала Сорін. — Ти розігрій нижню.
Ми нагріли петлі, брама зі скрипом осіла. Ми натиснули, і вона впала з гучним гуркотом. Піднявся пил.
— Апчхи!
Запустив світловий шар і пішов за ним. Після маленької кімнати з брамою починалися сходи в непроглядну темряву.
— Ти впевнений, що нам туди потрібно? Там є монстри?
Я оглянув усе видінням. Можу бачити, якщо хоч щось видно. Схоже, я отупів.
Зробив ще один світловий шар і запустив у глибину. Він пролетів сходами і згас десь внизу.
— Тримайся поруч, — Сорін схопила мене за руку. — Тут може бути небезпечно.
Сходи йшли круто вниз. Повітря ставало холоднішим. Світлові кулі, які я створив, плавали попереду, але темрява ніби ковтала їхнє світло. Під ногами хрустіли камінці.
— Тут пахне… могилою, — тихо сказала Сорін.
— Або просто старовиною, — відповів я. У старому тілі я б ніколи не поліз сюди. А тепер лізу. І тягну за собою Сорін.
Що там буде? Невже я знайшов недоторкане місце?
Внизу був короткий тунель, що упирався в ще одну браму.
— Ось ми і прийшли, — сказала Сорін. — На цю сил не вистачить. Я вже все.
Я підійшов і уперся плечем. Подивився на Сорін. Вона доєдналася. Зі скрипом, але нам вдалося привідкрити браму. Достатньо для того, щоб протиснутися всередину.
Скарб!
Зала була невеликою, майже ідеально круглою. У центрі стояв один-єдиний саркофаг з гладкого темного каменю. Жодних написів, жодних прикрас. Просто ідеально рівна поверхня, наче її зробили вчора.
Сорін обережно підійшла. Я створював усе більше світлових куль, намагаючись розігнати темряву.
— Що це? — запитала Сорін.
— Можливо, склеп. Тут похований герой давнини. Можеш перевірити стіни? Чи немає за ними коридору?
Сорін пішла оглядати стіни, я наблизився до саркофага.
Весь у пилу. Жодних написів, підказок...
— За стінами земля. Під підлогою також. То ми тепер розкрадачі могил?
Вона кивнула на саркофаг.
— Давай спробуємо відкрити, — сказав я, — раптом там є меч. 
Ми натиснули й зрушили кришку вбік. Я був готовий до смороду, пилу. Але нічого. Притягнув світлові кулі до себе.
У темряві саркофага лежала дівчинка.
— Наче жива! — вигукнула Сорін.
Простягнула руку.
— Вона жива, — поглянула вона на мене. — Її життя зупинилося. Але вона не померла. Жива, уявляєш? Як це можливо? Зупиняти життя неможливо. Без руху відбувається смерть. Ні. Зачекай. Рух є. Але інакший. Або його немає. Не можу зрозуміти. Я можу її пробудити. Це досить просто. Але повернути в такий стан... Це... Я навіть не розумію, що з нею.
— Краще її не чіпати. Давай закриємо його назад. І підемо. 
— Так. Брати з собою в небезпечну подорож дитину...
Ми повернули кришку на місце. Обережно, щоб не потурбувати сон. Протиснулися у коридор.
— Треба їх закрити, — сказала Сорін.
Ми потягнули. Але це важко. Щілина лишилася, хоч і занадто мала, щоб у неї пролізти. Начаклував кам'яні виступи, щоб тримали двері. І пішли у гору.
— Ми браму зламали, — сказала Сорін.
— Таку не піднімеш.
— Треба закрити вхід.
— Зруйнуємо?
— Не знаю. Я не знаю. 
Я розкришив невеликі отвори у стінах. Залив водою й заморозив. Повторив з тріщинами. Поки стіни не впали, земля зсипалася.
Я позначив це місце на карті. Приблизно, бо невідомо, де ми перебуваємо. Але в майбутньому, коли стану сильним, повернусь по цю таємницю.