Розділ 19. Жахлива пригода

Відпочили три дні. Лісоруби працювали, ми їли разом із ними. Дивно, вони зраділи воронам! І підгодовували їх.
Схоже, багато змінилося за ці вісім років. Або змінилося раніше, а я за роботою цього не помічав. Використовували лише один тип магії. Щоб не викликати підозр. Просто два маги. Вітер та вогонь.
Їди всі разом, нас годували безкоштовно.
— Не схожі ви на сім'ю.
— Ми не рідні, — сказала Сорін. — Безхатченки.
— Війна чи демони?
— Не питай таке! — обірвав бригадир. — Багато проблем, багато сиріт. У кого все добре — не йдуть у нові землі. Не стають шукачами пригод.
Відсутність демона зробила їх енергійними.
— Тут завжди є робота. Можете залишитися з нами. Хлопець буде рубати дерева та перевіряти ліс. А дівчина — куховарити. Бо на це йде багато часу.
Робітники розходилися на робочі місця.
— Дякую. Але нам треба далі.
— Шукаєте пригод? Нові землі. Незвіданими залишилися лише прикордоння. Але там більше демонів, і можна зустріти варварів.
— Від цього демона допомагають духмяні трави... — мене перебили.
— І без тебе знаю. Малий ще, щоб повчати інших. Нова партія трав уже прибула.
— Які небезпеки тут є, — розпитувала Сорін, — окрім демонів?
— Культисти таємного бога. Уявляєте? Люди не встигли ступити на нові землі, як понавигадували собі богів. У землях Світла такого немає. Що з ними не так? Навіть серед моїх людей такі є. Ось воронів підгодовують. Але поки не будують храми, все гаразд. Боги й інші вигадки — поза законом. Прийдуть вартові, як їм це пояснити?
Він подивився на інших. Задумався.
— Це вже третя лісопилка. Попередні дві продав. Цю облаштую. Поселення виросте. І я піду далі.
— Самі прийшли і поселення збудували?
— З охороною. Тут самі по собі не ходять. Окрім шукачів пригод та розбійників. На північ — є такі. Але ми сплачуємо за прохід, нас не чіпають. Так що ви — обережно там. Серед них є маг вітру. Той знайде. 

Ми вирушили далі. Тобто назад, до роздоріжжя. Ну хоч відпочили. Ноги вже не так болять.
Розбійники — це погано. Треба якось уникнути цієї пригоди...
Я повернувся до тренувань та роздумів, идучи слідом за Сорін. 

*** 

Після чергового роздоріжжя помітив їх. Ми на великій відстані, десь п'ятсот кроків. Можна повернути назад. Або обійти лісом. Око Вітру погано оглядає ліс.
— Це твоє Око Вітру? — запитала Сорін, примружившись.
— Ні. На жаль, не моє.
Нас помітили. Бо ми на дорозі!
— Я скасувала його. Давай повернемося назад. Обійдемо їх лісом, — рішуче сказала вона. — На дорозі нас добре видно. А в лісі...
— Вони й самі йдуть через ліс, — зауважив я, оглядаючи нападників видінням. Лучник-маг вітру тримався трохи позаду. Мечник, мабуть, — головний. Двоє інших — з грубими палицями.
Сорін посміхнулася кутиком рота:
— Як підійдуть ближче — стрибнемо в тінь.
— У мене ноги... Не можу стрибнути в тінь.
— Я б тебе вже давно вилікувала, якби не твоя впертість.
— Прошу вибачення. 

Ми швидко відступили назад дорогою. Кілька десятків кроків — і ми звернули в ліс. Густі зарості одразу поглинули нас. 
Ми йшли паралельно дорозі, ховаючись за стовбурами. Я забув про біль у ногах, ступав тихо, слідом за Сорін.
Раптом попереду хруснула гілка. Голоси. Вони були ближче, ніж хотілося.
— ...вони в лісі, серед них маг повітря, — почувся грубий голос.
— Нічого не бачу, мені що, кожне дерево облітати?
— Але вони не могли далеко втекти.
Сорін напружилася, ми затихли під густим кущем.
От вона, пригода. І це моя помилка. Я міг раніше їх побачити. Ми могли одразу через ліс піти.
— Я скасувала Око, ідемо.
Повільно, щоб не шуміти. Рушили в глиб лісу.
Позаду тріщало гілля. Вони перегукувалися. Їхня швидкість була більша. Я не міг одночасно обережно йти і дивитися видінням. Серце калатало.
— Заховайся, — скомандувала Сорін.
— Маги здатні використовувати лише один тип магії, — почав я. — Тож ми маємо шанси на перемогу. Але якщо ми використаємо різні типи...
В очах — вже знайомий холодний вогонь.
— Вб’ємо всіх, — тихо прошепотіла вона. — Ті, хто виживе, розкажуть про нас. Про особливих.
Я ковтнув. Так, все правильно. Але вбивство... Чи здатний я зараз? Чи здатна вона — без вагань?
— Он вони! — пролунали крики позаду.
Я розвернувся та підняв хмару пилу.
Здійнялася бура непроглядна стіна. Сорін пірнула в неї, назустріч нападнику.
— З нею маг землі. Вбийте його!
З пилу виринула стріла і пролетіла повз. Я відскочив за дерево.
Видінням побачив, як лучник обходить.
Поруч затріщало.
Чоловік з палицею — за п'ять кроків.
Вирвав шматок ґрунту прямо з-під ніг. Він упав. Затиснув його ноги землею.
Лучник! Я стрибнув за дерево. Попереду стріла влучила в стовбур.
Поглянув на Сорін: пилова хмара влягалася, а в центрі був коридор, пробитий вітром.
Піднімаю землю та кидаю в нападників. Вона розсипається при влучанні. Це марно.
— Здавайся, і ми не зашкодимо хлопцю!
Він був поза хмарою пилу, готовий до нападу. В ній спалахнуло полум'я. 
Відволікаюсь! Укріпив грудки землі. Від них піднявся дим, завихрялося листя.
Запустив у того, що вивільняв ноги. Один є.
Інші спрямував на мечника.
Він відбив деякі мечем, від інших ухилився. Але отримав полум'я в обличчя.
— А-а-а-а!
Маг повітря! Я намагаюсь побачити небезпеку. Він тікає. Добре. Ні, погано!
— Маг повітря тікає!
Пил уже всівся. Сорін миттєво пірнула у тінь. Останній тільки замахнувся на неї. 
Я сів, створив земляні кулі. Хрускіт, він наближається.
Пилова завіса! Я нічого не бачу. І це моя геніальна ідея? Засліпити себе? Але Сорін орієнтувалася у пилі.
Хрускіт, відправив кулю на звук.
Я ж маг землі. Відчув, видихнувши.
Світ змінився. Це не хмара пилу, це місце, де я все бачу. Кожен рух кожної пісчинки. І силует.
Куля з гучним тріском врізалася в голову. Глухе падіння. Я скинув закляття. Голова нападника була деформована.
Мечник кричить, схопившись за обличчя. На місці бою. Я сів, зсунувся по корі дерева. Руки трусилися.
Сорін. Що з Сорін? Я підвівся, озирнувся.
Видіння. Немає. Її немає. Ні, вона не померла. Просто в тіні. Вона довго в тіні. Око Тіні.
Розмитий силует наближався до мене.
Виринула Сорін. 
— Все добре. Маг вітру не зміг втекти.
Вона відхекувалася. Волосся покрилося інієм.
— Ще когось бачиш?
— Ні. Їх було четверо.
— Треба добити його.
Вона вказала на мечника, той уже давно лежав без меча, але постійно кричав від болю.
Підійшла, підняла меч і вдарила. Цілила в шию, але меч врізався у руки.
Мене знудило. Я стояв на карачках і блював.
Жах. Це жах. Такого в книгах не писали. Це не пригода. Це катування.