Розділ 18 Подорож

На подвір'ї придорожньої таверни зробив мазь. Для цього відварив кору в олії, тут головне — не перегріти. Злив заготовку в іншу посудину, а залишки з корою викинув. Налив назад невеличку частину, для густоти додав кров дерев, розігрів, щоб вона розчинилася. Після охолодження, поки ще рідка та тепла, вилив до ступки з травами.
Біля таверни зупинялися люди. Тож ми поїли та рушили далі. Відійшли недалеко, вже вечоріло. Знову в ліс, знову укриття. Я побоювався роззуватися, адже ноги, як у Сорін. Треба лікуватися. Омив водою, намазався та перев'язав чистими смужками. Дивно, але я не відчуваю сонливості. Коли був у старому тілі, це відчуття було постійно. А коли молодий, пів ночі не спав і нормально почуваюся.
Але як ліг спати, одразу заснув.
Мені наснився напад демонічного пса. Він стрибає на мене, я падаю, повертаю голову, бачу блідого Еріка.
— Сіан.
Сіпнувся та відкрив очі.
— Сіан, вставай. — Мене будила Сорін. — Знову жахи?
Я кивнув у відповідь.
— Тепер ти на варті.
Дивний сон. Я таке бачив зверху. А тепер — головний учасник. Ми йдемо на північ. Там можна зустріти демонів. Чи готові ми до зустрічі з ними?
Зранку рушили далі.
Сорін йде попереду. Адже вона вилікувала ноги одним закляттям. А я страждаю. Мазі діють повільно. На наступній ночівлі використав залишок олії. Омиваю ноги відваром з кори. 

Які цікаві пригоди. Вже чотири дні в дорозі, і нічого не сталося. Цінні метали відсутні. Скарби тільки в казках бувають. Чому в пригодницьких книгах з персонажами постійно відбуваються цікаві події? А в мене навіть ноги не відновились. Книги брешуть. Так, вони описують існуючі міста, але не пишуть про чудово нудну подорож. Може піти через ліс? Можливо, там чекають пригоди? Забуті храми, руїни, печери. Дракони та гори золота.
А навіщо мені гори золота? У своїй сумці багато не понесу. Та і зустрічатися з непередбачуваним драконом бажання немає. Можливо, у нудних людей і пригоди нудні. На нас навіть розбійники не нападають. От і добре.
— Брате, тут роздоріжжя.
Я перевірив карту. Дорога йшла на захід. Але тут є дорога на схід.
Проглянув її видінням. Це не тупик.
— Яка з них головна? — запитала Сорін.
— Ліва.
— Тоді ми йдемо по правій.
Яка керівниця.
Цікаво, що я пам'ятаю книги, які читав більше п'ятдесяти років тому. Я наче в цьому році залишив стіни Академії та мандрую далі від неї, далі від земель Світла. Це така дія гримуару.
Поглянув на книгу.
Чи молодий мозок Сіана? Цікаво, які пригоди були, якби не я? Вони б зробили помилку, а виправлення помилки — це вже пригода. Точно, вони б пішли іншою дорогою. Вийшли б на храмовників. І пригодам кінець. Вони вміють чаклувати світловий стрибок. Стрибок останньої надії. Саме так якийсь автор назвав предсметне закляття сильного мага світла. Якщо отримав серйозне поранення — стрибок у натовп ворогів. І всі загинули...
Я періодично проглядав територію на наявність живих та демонів. Ноги пекли з кожним кроком. Може, хай і мене підлікує. Або десь зупинитись на тиждень, до одужання.
Знову роздоріжжя. Перевірив: дорога упирається в поселення лісорубів.
— Сіан. Дивись.
Сорін вказувала на воронів, що сиділи на гілках цією дорогою.
Один ворон спустився, став посеред дороги. Наче запрошуючи нас сюди.
— Що там?
— Поселення лісорубів. Далі дороги немає.
— Нам треба туди.
— Чому? Далі дороги немає. Потім назад повертатись?
— Бог таємниць.
— Не всі ворони — Бог таємниць.
Мені просто не хочеться збільшувати шлях.
— Ворони — його очі.
— Ну він перетворювався на ворона. Тоді чому не перетвориться зараз з ворона, якщо хоче щось сказати?
— Я чула в таверні, що це його тварини. Люди про них часто говорять.
— Думаєш, нам треба туди?
— Бог таємниць допоможе, якщо ми допоможемо йому.
І відколи ти стала культисткою?
Вона рушила цією дорогою. Я поплентався слідом. Ворони зірвалися з гілок з гучним карканням. Сміються над моєю бідою.
Ліс був занадто порожній, птахів немає. В даличині вже видно будівлі. Я періодично пускав видіння вперед, і тепер побачив.
— Сорін. Стій.
Вона миттєво зупинилася.
За два пятдесят кроків у лісі, високо на гілці, звісився демон. Чорний, лискучий, з довгою пухнастою шерстю. Він тримався за гілку хвостом, а сам вигинався, вилизуючись. Повільно, ліниво, ніби щойно закінчив трапезу.
— Що сталось?
— Демон. Він пожирає сили, тому закляття не можна підтримувати. Залишишся без магії.
— Зробимо зброю.
Сорін почала робити гострі камінці.
Серце калатало. Це моя перша битва. В попередньому тілі навіть уявити боротьбу проти демона не міг. А тепер зайнятий підготовкою.
Демон спить.
Намагався зробити земляний меч, але він гарячий, в руку не візьмеш. І як мені ним битись?
— Це тому, що ти поспішав. Роби повільніше.
Я підняв камінчик. В іншій руці земляний меч, ще не остив, але вже можна тримати.
Почнемо? Переглянувся на Сорін.
Камінь полетів у монстра. Зачепив листя, монстр зреагував та відскочив.
Він рушив до нас з великою швидкістю, оминаючи каміння, що ми запускали. З дерева на дерево.
Я його не бачу. Видіння. Сидить навпроти мене, поруч, стрибок.
Він випустив кігті прямо до мене. Каміння скінчилося. Підіймаю меч у захисті.
Потік вогню поглинув монстра, всього на мить. Він на землі, шерсть трохи опалена, повернувся до Сорін, до магії.
Він відволікся, я кинув меч магією, він врізався в шию, провернувся. Голова відлетіла вбік.
Демон впав на землю, смикаючись у судомах. Чорна кров, густа, як смола, потекла з шиї на пил дороги.
Сорін важко дихала, дивлячись на свої руки.
— У мене сили закінчились! — вигукнула Сорін, здивовано розглядаючи пальці.
— Я ж казав. Він їх пожирає. Треба швидко робити — і відразу відпускати.
Вона кивнула, все ще здивована. Потім глянула на мертвого демона.
— Сіан, все добре. Ми його перемогли. Не хвилюйся.
Ми підійшли ближче. Тварюка була меншою, ніж здавалася на дереві, але все одно моторошною: довгі передні лапи, гострі кігті, що могли легко розпороти живіт, і той пухнастий хвіст, яким вона щойно трималася за гілку. Присів біля голови.
— Я його бачив. З Мігелем та Еріком!  
Звідки в мене ці спогади?  
— В розповідях Мігеля воно було  більше.   
— Ми були дітьми.
— Віднесемо в поселення, — вирішила Сорін. — За такого мають дати винагороду.
Вона сіла, щоб обв’язати лапи, смужками тканини. Тіло було важким і неприємно теплим.
— Якщо тобі страшно, то я можу понести.
— Не проблема, — сказав, посміхаючись. — Будемо нести по черзі.
Ніс, як відро. Важкий, хоч і невеличкий. 

Дійшли до поселення. На лаві сидів чоловік із синяками під очима. Він позіхав, хоча вже післяобідній час. Із запізненням помітив нас. Встав та почав наближатися.
— Нарешті. Нарешті хтось здолав цю потвору. У мене робота стала. Робітники сплять. Я відправив послання про монстра. Ви за винагородою? Підходьте до мого дому. Я зараз.
Він розвернувся та пішов, ми навіть не дійшли до нього.
Чекали на лаві. Треба відпочити. Сорін лишилася без сил. Та й моїм ногам це не завадить.
— Тримайте, — чоловік виніс мішечок грошей. — Дякую за роботу. Варта сюди не заходить.
— Тут можна десь відпочити? — запитала Сорін. — Ми довго сюди йшли.
— А, так. Так.
Він завів нас у маленьке приміщення, на підлозі лежала солома.
— Можете тут відпочити. Залиштесь на декілька днів. Може, є і інші демони.
Він вийшов, я одразу використав тишу.
— Сіан. Треба відпочити. Без магії не зможу захистити.
— Так. Поспи. Я сидітиму на захисті.
— От бачиш. Бог таємниць допоміг.
Вона засопіла.