Розділ 15. Угода виконана.

Я розплющив очі.
Молоде серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Руки — тонкі, жилисті, ще хлопчачі — судорожно стискали гримуар. Мій гримуар.
Я перегорнув сторінки. Останній запис проступив сам, символи виринали повільно, збиралися у слова:
«А ось і вони. У ворота заходив храмовник. Я оглянув місцевість, з усіх боків наближалися люди. Вони мене оточили, нема куди тікати. Більше нікого не бачу, навіть демонічних потвор. Я тут один.
Храмовник став у десяти кроках, у ворота увійшли ще двоє.
— Де діти?
— Які діти?
— Ми все знаємо, вони були тут. Зізнавайся.
Це було загрозливо. Але я відчував спокій. Мені не страшно.
— Ха-ха-ха! — я щиро розсміявся. Більше немає страху.
Храмовник миттєво перемістився до мене і одразу вдарив в обличчя. Я відлетів до дверей, з носа сочилася кров. Виплюнув кілька зубів, і лежав посміхаючись.
— Де діти? — він кивнув на двері, двоє храмовників добігли до нього, відкинули мене, як дохлого пса, з дороги, та зайшли усередину. Я чув їхнє шурудіння. Згодом один вийшов з іграшками і мовчки кивнув.
— Де діти? Кажи! 
Послідував удар. Я все одно посміхався своїм беззубим ротом, періодично спльовуючи кров.
З руки храмовника вирвався промінь, рукав задимівся, а потім шкіра вкрилася пухирями. Жахливий біль.
Я кричав та сміявся.
— Схоже, він божевільний? — дивувався інший храмовник.
— Ми йшли сюди місяць! Місяць. Я задля чого? Щоб помучити старого божевільного.
— Він служитель бога таємниць. Вони всі з причудами.
— Я чув, що вони сходядь з розуму, коли їхній бог ділиться таємницями.
— Замовкніть! — головний храмовник гучно видихнув. — Бог таємниць — ніщо. Боягуз, що керує іншими боягузами.
Я продовжував сміятися, рука пекла. Але я відчував себе, так добре. Спокійно.
— І ти, замовкни!
Промінь світла накрив усе тіло, все палало, не можу вдихнути. Темрява.»
Я згадав. Так, це і справді відбулося? Дивно читати опис своєї власної смерті. 
— Який жах… — прошепотів я.
Голос був юнацький. Сіан. Бідна дитина, не хотів, щоб це був ти. Я ніколи не знав, кого саме обере Принц Темряви. Думав — когось із цього світу. Міську сироту, розбійника, придбаного раба... Та будь-кого! Угода проста: «Нове життя з усім твоїм досвідом у тілі молодого мага. Відпрацюєш десять років — і вільний».
Я погодився. А він обрав Сіана! Не розумію. Ці діти важливі, потрібні. Їх усього дванадцять. Згадав Еріка. Вже одинадцять, навіть десять. Я розумів, що колись це обов'язково станеться. Фінал ритуалу. Ха. Ритуал, мага печаток і мій. Один розробив, інший заповнив. Сльоза скотилася по щоці.
— Пробач мені, хлопче…
Така ціна угоди з богом таємниць. Я вбив його. Вбив згодою. Гримуар у руках здавався важчим. Я міг відмовитися. Але я хотів сили, якої ніколи не мав.
А що до магії? Я відлетів у просторі та оглянув територію. Поселення — добре. Крамниця та коваль — теж непогано. Видіння завершилося. І все? Схоже, треба більше тренувань, але я можу використовувати свої старі вміння. Це чудово. А як щодо іншої магії?
— Вогонь, — в руці з'явилося полум'я. Я роздивився його. Мені не потрібні кільця. Я можу чаклувати! Відпустив полум'я.
Зарив руку у землю. Відчути. Магія землі торкалася пальців. Я відчув камінці під землею. 
Відчути воду. Схопити, уявити-сформувати. З землі витягувалася вода та об'єднувалася у краплинки. Підвів до рота. Холодна. Я можу попити будь-де! Не потрібно носити воду. Чи навпаки? Носити запас для самозахисту.
Відчув вітер, почав рухати його довкола себе. Піднялося листя та пил. 
Тепер я не нікчемний. Я могутній чаклун!
Засунув гримуар у сумку. Встав, це було так швидко, і навіть голова не запаморочилася! У цьому тілі так багато енергії, ніколи так чудово себе не відчував. Нічого не болить! Можу бігати — побіг. Можу стрибати — перестрибнув повалене дерево. Сіан, бідна дитина.
Я уповільнився, і очі змокріли. Стало так сумно. Я міг відмовитися. Не давати гримуар — його міг прочитати хтось із тих мерзотників! 
— А-а-а-а! — закричав в усе горло. Думки вилетіли разом із криком.
Молоде тіло, молодий розум, швидкі думки. Так, карту можна придбати в таверні. Далі — треба вижити. 
— Добре, старий мерзотник… — тихо сказав я сам до себе. — Ти хотів нового життя. Ти його отримав. 
Навалилися нові думки з новою силою. Чим більше користуєшся магією, тим більше буде енергії. Чим більше енергії, тим складніші закляття можна використовувати. Це було в кожній книзі. По кожній магії. 
— Тренуйся і будеш сильним!
Спогади. Я згадав своє життя. Ті часи в академії. Це такий вплив гримуару, чи молодого тіла? Розум Сіана.
Я йшов лісом та намагався відчути цінні метали. Нічого. Витратив усю магію, але, окрім кількох брудних монет — нічого не знайшов. Сили закінчилися, пальці поколювали. 
В академії, після прочитання книг про магію землі, я уявляв, як стану магом землі і буду знаходити цінні метали та не буду працювати. Реальність інша. Схоже, тут вже давно дістали все цінне із землі. І це ліс. Віддалено від доріг.
Краще вийти на дорогу. Пересування лісом складне. Повалені дерева, чагарники.
Схоже, заблукав. Мою стару магію не використати. Замало сил. Треба спробувати око вітру. Як це робиться? Закрив очі. 
Я літаю. Бачу себе. Це так відчувається це закляття? Злетів вище дерев. Поселення. Тепер знаю напрямок.