Розділ 14. Випускний

Тренуйся, щоб бути сильним. Бути сильним, щоб через мене більше ніхто не загинув. Навіть Чіома мене тепер не лякає. Жаліє мене.
Я вже не плачу. Але щоночі в снах повертається той ліс: опалена паща, хруст кісток Еріка, його крик, який обривається так швидко. Я прокидаюся мокрий від поту і відразу йду на двір. Тренуватися. До болю в м’язах. До того моменту, коли мозок перестає думати і просто робить.
Все, як у тумані. Намагаюсь не думати, не згадувати той день. Тренування. Щоденні тренування.
Мігелю теж важко. Ми тепер часто тренуємося разом. Випад, удар, відбиття, ухилення. Спочатку рухи були повільними. Зараз — швидкими. Пропустив удар — отримав біль. Магія життя швидко лікує, прибирає пустоти. Синяки залишаються. З ними краще справляються мазі Бодаха.
От же підступний старий, тепер з власного досвіду знаю його силу.
Провина на нас. На мені. Я міг вилікувати Еріка. Я забув. Забув про нього.
— Орале, Сіан! Не відволікайся! — Мігель вдарив мене палицею по плечу. Я рефлекторно підняв руку, закриваючи голову. Як вихід з тіні.
— Пробач, Хефе. Думки… не можу їх вигнати. Постійно повертаються.
— І тому ти ледь не отримав по голові. Ото б всі думки точно вилетіли, — буркнув він, але в очах не було злості.
Я використав магію життя. Кожен м'яз дихав окремо. Стало легше, біль пройшов.
— Продовжимо?
---
Тепер офренди мають більше сенсу. Ми згадуємо Еріка щороку. Спочатку це веселе свято з танцями і сміхом, а в кінці — тиха згадка біля каменя-плити. Цього року бажання святкувати майже не було. Моя провина. Я був поруч. Я міг вилікувати. Я єдиний, хто міг тоді щось зробити. Я був поруч.
---
Пройшло два роки. Ми вже не ті діти, які боялися темного лісу. Ми стали… іншими. Воїн вогню тепер тренує нас жорсткіше. Спаринги, справжні битви з вітровими поштовхами, магія в русі. Ми навчилися створювати гостре каміння, що летить як стріли, пилову завісу, яка ріже очі, льодяну зброю, вогняну стіну...
Бодах майже не втручається. Тільки дивиться з вікна, іноді щось записує у свій старий гримуар.
Але я помічаю — він нервує. Щось відбувається.
Цьогоріч нам буде сімнадцять. Сорін уже святкувала свій сімнадцятий день народження в минулому році. Ми тренуємося майже без зупинок. Сила росте, магія стає сильнішою. Іноді мені здається, що ми вже не просто учні. Ми — зброя, але для чого?
Одного ранку, коли ми відпрацьовували групову координацію заклять, у вікно головного залу знову залетів ворон. Я відчув це навіть на відстані — холодну, знайому присутність. Фар Дорха.
Пізніше Бодах покликав нас усіх на двір. Обличчя в нього було сіре.
— Діти... Велика небезпека. Храмовники знають про вас. Вони йдуть. Вам доведеться розділитися.
Ми перезирнулися. Я відчув, як у грудях знову заворушилося те старе відчуття — страх.
Розділитися? Сам? Храмовники? Хто це такі?
Але я все одно боюся. Не за себе. За всіх. За те, що знову хтось може не повернутися.
І цього разу я не маю права забути, як чаклувати.
— Вам потрібно буде вижити! Назад до храму не повертайтесь. Ви будете самі. Не затримуйтесь на одному місці. Уникайте головних доріг та патрулів. Не чаклуйте різні закляття на людях. Ставайте сильнішими, і бог таємниць допоможе. Збирайте речі. Запасіться їжею.
Ми розійшлись по двору. Воїн збирав свою палатку.
Речі. Які речі? Я майже нічого не маю, все спільне. Я копирсався серед своїх речей. Світер. Я прибув у ньому в цей світ. Єдина згадка про попереднє життя. Я обережно склав його. Та накрив хутром. Він залишиться тут. Схоже, це кінець. 
Я більше ніколи не побачу свою нову родину.
Вийшов на двір, всі збиралися, прощалися, обіймалися.
— Ми обов'язково зустрінемось...
Мая плакала. Та й багато дівчат теж.
Амару зібрав мішечок, обв'язав його шнурком. Готовий йти у похід.
— Знайдете мене, — сказав Мігель. — Або я вас знайду.
Невпевнено посміхався.
— Не ризикуйте. Сіан, ховайся в тінь. Ми зустрінемось. Ми маємо знання про світ. Ми...
З'явились сльози. Ми знову покидаємо це місце. Але тепер будемо самі.
За розмовами та прощаннями не помітили, як з'явився Пука. Він звернувся до мене та Мігеля.
— Ну що ви? Каброни! Хаха-ха-ха. Нарешті, моя робота закінчиться. Будете тепер самі їжу знаходити. Не потруїться там.
— Вчитель багато розповів про світ. Про те, як знаходити їжу. То ми не пропадемо.
— Добре, кожного з вас треба в конкретне місце відправити.
Дістав шматок паперу.
— Вікрам. Так? Тобі пощастило.
— Я Мігель!
Він подивився у список.
— Тоді не дуже пощастило. Хе.
Доторкнувся до Мігеля, і обидва зникли.
З'явився сам.
— А як тебе звати, хлопче?
— Сіан.
Він переглянув список.
— Сіан. Зачекай, ти останній. 
Він пішов до інших. Він звірявся з записами та переносив мою сім'ю. По одному. 
— Не сумуй, — Вікрам положив руку на плече. — Все буде добре. Ми зустрінемось, я буду героєм. Та захищатиму тебе.
Підійшла Чіома, та обняла мене.
—  Будь лякливим та ховайся. І ми зустрінемось.
В мене відчуття, що це кінець. Ми більше ніколи не зустрінемось. Я загину сьогодні. А всі сподіваються на зустріч. Я знову їх підведу. Ми прощалися один з одним. Я плакав, поки не залишився один.
Пука з'явився прям переді мною
— Сіан. Остання моя справа.
Я не встиг нічого сказати, як опинився в лісі.
— Все просто. Бережи цю книгу. На все добре!
І зник. Я так і лишився стояти з книгою в руці.
Ліс з його шумом накрив мене. Небезпека. Я приготувався. Почув хрускіт та запустив туди камінь. Велика швидкість.
Око вітру. Залітаю в це місце.
Кролик без голови. Перевіряю ліс довкола. Нікого. Білки, птахи та я.
Вирвався нервовий смішок.
Я вбив кролика. Це перше, що зробив, як опинився за територією храму. Кролик! Я вбивця кроля.
Я гучно видихнув, спробував заспокоїтися.
Не можна, щоб ця смерть була марною. Воїн навчив нас вичиняти тварин. Це не буде смертю, бо я злякався. Це полювання.
Зробив кам'яного ножа та почав різати. Як багато крові на моїх руках. Воїн приносив вже обезкровлених тварин.
Згадав Еріка, його кров також була на моїх руках.
Ні. Замотав головою. Все буде добре. Ще раз перевірив ліс оком вітру та тіньовим оком. Не схоже це місце на небезпечне. Доволі тихе, спокійне.
Дістав з повітря воду та промив руки. Така вода завжди тепла.
М'ясо сложив у тканину, дістав воду з землі, зжав, додав льоду до м'яса.
Тепер не пропаде. Огорнув вітряною оболонкою.
Що робити? Виживання, так. Мя'со я вже дістав. Щось забув. Книга. Я впустив її з переляку. А де я був?
Витратив час на пошуки книги.
Важка. Обережно відкрив її. Сторінки пожовклі, чисті. Це ж книга Бодаха. Чому її передали мені? Полистав, нічого немає. Жодного слова, жодного символа. Дивно, я бачив, як у цю книгу щось постійно записували. Чи це інша? Закрив, перевернув. Дуже схожа. Засунув її в сумку. Готово. Тепер можна йти у поселення.
Мені страшно в лісі. Виринають неприємні спогади. Постійно перевіряю все довкола.
Довго ще йти? Через ліс рухатись важко. Обхожу перешкоди, втрачаю напрямок.
В сумці щось спалахнуло. Я одразу зупинився та обережно відкрив її.
Книга. Точно. То вона магічна. Я підійшов до найближчого дерева. Сів, опершись спиною. Дістав книгу. Наче не змінилась. Але спалах точно був.
Стало страшно. Зараз книга поділиться своїми таємницями. Я видихнув та відкрив її.