Роздвл 13. Кінець навчанню

Воїн вогню увійшов до головного залу храму, несучи на плечі тіло Еріка. Він скинув тіло в центрі залу.
Я стояв біля високого вікна, спиною до дітей. Я уже все знав. Я бачив усе — кожен крок, кожен удар, кожну краплю крові. Бачив своєю силою, і нічого не міг зробити.
— Я приніс його, — тихо сказав воїн вогню, схиляючи голову. — Один із чотирьох. Ерік. Сильний був. Інші цілі.
Я подивився на воїна, на тіло. І сказав:
— Я попереджав, — голос тремтів. — Я казав їм. А вони… діти. Я нікчемний. Вони це також знають. Тому і вийшли, попри заборону.
Воїн оглянув кімнату.
— Я пам’ятаю себе в їхньому віці. Ми теж думали, що ми вже воїни. П’ятеро нас було. Вирішили вполювати віверну. Мечі, трохи магії… Думали, що впораємося.
Він гірко посміхнувся.
— З п’яти лишилося двоє. Якби не тренер, то не лишилося би й нас. Віверна розірвала решту на шматки. Тож це такий вік. Типові хлопчики.
Я не слухав. Підійти до Еріка було страшно. Просто дивився на тіло.
Через відчинене високе вікно залетів ворон. Він сів на спинку високого кам'яного крісла, склав крила і подивився на нас блискучими очима. Повітря в залі ніби стало густішим.
Воїн вогню напружився.
Принц Темряви сидів спокійно. Майже байдуже. Наче те, що сталося в лісі, було не трагедією. Він повільно схилив голову на бік, розглядаючи тіло Еріка.
— Можеш іти, — спокійно сказав він воїну вогню. — Молодець, хоч це і не входить у твої обов'язки.
Воїн вогню кивнув і вийшов з зали.
— Я попереджав, — почав скрипучим голосом. Горло пересохло. — Потрібна охорона, я не здатен захистити.
— Так. Я не кажу, що це, — вказав на Еріка, — твоя провина.
— Тоді чому? Вони тобі потрібні. Стільки угод. Заради чого?
— Забагато питань, до бога таємниць. — Посміхнувся Принц Темряви. — Відповім на одне. Вони потрібні сильні, забагато слабких. Це, — вказав на Еріка, — мотивація бути сильним. Вони розвиваються, думають, що сильні. Тепер вони знають правду. Не через слова.
— А якби всі загинули?
— Я спостерігав. Не дозволив би загинути всім.
— Ти бачив. Ти все бачив. Навіщо було дозволяти цьому статися? Навіщо…
— Я вже пояснив. Ти не слухав? Є можливість навчити магії смерті. 
На обличчі Принца промайнула посмішка.
— На Еріку! Не буде цього.
— Я запропонував. Це краще за яблука смерті. 
Підвівся та пройшовся по залу.
— Один пішов. Інші запам’ятають. Все склалося добре.
Я закрив обличчя руками. Жах від втрати змішувався зі страхом перед істотою, яка спокійно сиділа переді мною.
Почув шурхіт крил, Принц Темряви відлетів.
--- 

Наступного дня похорон. Я загорнув його у тканину для поховання.
Діти зробили яму. Всі сумні. І я їх розумію. Вони одна сім'я. Похорон брата. Шість років.
Сьогодні не буде уроків. Хай відпочинуть. Відійдуть від цього жаху.
---
Знову в лісі — демонічні потвори. Але тепер це не привід для хвилювання.
---
Вони сумлінніше вчаться, особливо на уроках воїна. План Принца Темряви спрацював.
Дратує.
---
Я переглядаю свій нотатник. Гримуар.
Нескінченні записи про монстрів та щоденні про спокійний ліс.
Про магію. Про дітей. Дивно. В моїх записах немає Еріка. Може його не було? Це омана? Не міг же Принц Темряви так просто пожертвувати цінною дитиною? Я не розумію. 
Перелистав на початок.
"...Ключ до нового життя, де старі знання й досвід перейдуть до нового..."
Угода. Те, заради чого все це. Нікчемний, безсилий.
Кинув гримуар. Прокляття на мою голову. 
---
Їм знадобилося багато часу, щоб відійти від втрати. Сіану найдовше.
Але поступово повертаються до ігор.
Додались уроки де розповідаю про імперію.
---
Пройшло два роки. Я продовжую вести записи, воїн вогню продовжує тренувати. Спаринги, битви. Магія також просунулась. Гостре каміння, пилова завіса, льодяна зброя, вогняна стіна...
Діти перетворюються на воїнів.
---
У вікно залетів ворон. Давно Принц Темряви не заходив.
— Я не встигаю, — заявив. — Храмовники вирішили діяти зараз. І це зрозуміло. Сімнадцятирічні вигорають.
— Що? — я не зрозумів про що він говорить.
— Магія. Мій старий друже. Діти адаптуються, змінюються. Я очікував подібного. Але сімнадцять років. Це повинно було бути вісімнадцять! Розрахунки хибні. Вони вже готові.
— Вони вже готові? Для чого?
— Що ти знаєш про магічні мутації?
— Якщо багато енергії, людина змінюється...
— А тепер уяви Аватара. У храмовників почали закінчуватися діти.
— Вони гинуть?
— Лише сімнадцятирічні. Вони давно знають, що ви тут.
— Тоді нам треба збиратися. Ми йдемо в інше місце.
— Діти йдуть. У різні місця.
— Шість років, я піклувався про них. І ти їх забираєш? А я?
— Твоя угода буде виконана. Ти станеш прикладом порушення угоди з боку храмовників.
— Угода?
— Так. Я не втручаюся у їхні справи, вони ігнорують мої. Але нарешті вони порушать угоду! Це чудово. Хоч і зарано.
Він підійшов до вікна та поглянув на дітей.
— Скільки їм років?
— Наче шістнадцять. У цьому році буде сімнадцять. Сорін, вона найстарша. Їй сімнадцять вже. Вони починають святкувати дні народження весною.
— А магічні мутації є?
— Не помічав.
— Або погано тренуєш, або магія не може зрозуміти, яка саме мутація буде. Це злам правил. Тому ще цікавіше. Ближче до опівдня прибуде майстер телепортів. Ти лишаєшся тут.
Обернувся до мене. Посміхається.
— До зустрічі, Тел.
Птахом вилетів у вікно.
Треба збиратися. Їжа, вода. Що ще їм знадобиться? Куди вони потраплять?
Я вийшов на двір та покликав дітей.