Розділ 12. Перший бій

Під час чатування, Ерік знайшов монстра.
— Я бачу. Це знову чорний вовк!
— Де саме? Ти далеко літаєш, не можу відчути.
— Я теж його бачу, — спробував озирнутись в пошуках магії Еріка. — А тебе не бачу.
— Ви знайшли різних. Одразу два монстра. Вони наближаються один до одного. Я огляну ліс, тримайте їх.
Ми літаємо біля монстрів, на відстані. Пролітаю поміж гілок.
— Орале! Сюди рухається воїн.
Стало цікаво. Зараз буде битва. Один проти двох.
Воїн обережено підходив, меч на поготові. Прислухався до лісу.
Монстри його відчули.  Та розбіглись в різні сторони. Почали оточувати воїна. Повільно наближалися.
Перший вистрибнув з кущів. Воїн почув шелест, та швидким ударом пройшовся по шиї монстра, та відскочив. Той впав та почав дригатись, з рота потекла кров.
Інший монстр зачекав, та вистрибнув коли воїн повернувся до нього спиною. Він зреагував, відскочив та проштрикнув потвору. Дістав меча та різанув шию. Здійнявся фонтан крові. Воїн підійшов до першого монстра та проштрикнув і його.
Витер меч об чорне хутро, та побрів до своєї палатки.
— Ти бачив це? Сам двох зарізав. А він вистрибує, і тут мечем.
— Так, це було... видовищно.
— Монстри небезпечні, — зауважив я.
— Але він їх так просто зарізав. У них не було навіть шансів. Один проти двох. Мечем. А ми сильні маги і сидимо за стінами, наче діти!
Це була головна тема розмов. Як цих монстрів так просто здолали. Розповіли іншим хлопцям. Вікрам зацікавився. Багато перепитував. Мені це не подобалось. Мене трусило, страшно. До чого призведуть такі розмови?
---
Пройшов тиждень. Ми, після чергового обльоту, ми помітили монстра. Одного. Перевірили ліс, інших не було. Він один, їв рештки попередніх. 
Ми спустилися з парапету і зібралися біля Вікрама. Почалось з розмови про минулу битву.
— Він один, — тихо сказав Мігель, очі горіли. — Один. А той воїн двох зарізав мечем. Мечем, ви розумієте?
Ерік сплюнув.
— Ми можемо його вбити навіть не підходячи близько. Темрява, земля, вітер… Та ми його в кашу перетворимо.
Я відчув, як серце калатає.
— Хлопці… Бодах заборонив виходити.
— Потрібно зробити зброю, — Мігель планував. — На всяк випадок. Закидаємо камінням, вогнем.
— Я зроблю мечі, — киває Карім. — Амару, допоможеш?
— Уявіть, — продовжив Мігель, — ми вбиваємо монстра! Самі. 
— Ми станемо героями, — додав Карім.
— Дівчата будуть в захваті, — промовив Ерік.
— Докажемо що, ми не діти, яких треба ховати за стінами!
Ерік ударив кулаком по долоні.
— Я за. Хто ще?
Інші закивали.
Я стояв, у горлі пересохло. Мене трусило.
— Заспокойся Сіан, — звернувся Ерік. — Нас четверо. У тварюки немає шансів.
Поки робили зброю, я заспокоївся. В основному старався Амару. Ми берегли сили.
Як все було готово, підійшли до воріт.
— То ми вийдемо? — перепитав я.
— Так, — сказав Мігель. — Ти говорив, що вийдеш і вмреш. Якщо старий справді Бодах. От і перевіримо. Ти ж його бачив. В ньому немає магії. А ми сильні. Самі вб'ємо потвору.
Він вийшов за ворота. Обернувся.
— Бачиш. Досить казок. Ми і самі здатні захиститися.
За ним вийшов Ерік, Вікрам наступний.
Я стояв. 
— Орале, Сіан. Чого став?
І я вийшов. Нічого не змінилось. Я порушив вимогу. Якщо це справжній Бодах, розплата обов'язково настане.
Ми йшли лісом. Періодично перевіряли де монстр. Озброєні земляними мечами з кам'яним лезом. Їх зробив Вікрам. Справжня зброя. Хоч і важкувата.
Тут співають птахи. Шумно. Не так як на території храму. Оком вітру не почуєш звуки, тільки бачиш. Особисте перебування у лісі. Я тут бував багато разів, літав оком вітру. Але зі співом птахів, та загальним шумом, це як інше місце.
— Он. Там він. — Пошепки сказав Ерік.
— Вікрам, кинь свій диск. — Пошепки скерував Мігель.
Я відчув неприємний запах. Вікрам зупинився, створив диск. Перевірив де знаходиться Монстр, оком вітру.
Диск пронісся лісом. Звір видав болісний рик.
— Він біжить сюди.
У монстра полетів шквал каміння та земляних шарів.
Я просто спостерігав. Мене заціпило.
Монстр близько. Всі випустили полум'я з вільної руки. 
З риком вискочила потвора. Мігель у повітрі рубанув її мечем. Вона бігла на Еріка. Він розвернувся і направив промінь світла. Потвора відскочила, та почала хаотично махати головою. Мігель бив потвору, кам'яне лезо крошилось з кожним ударом. Вікрам опалював вогнем та намагався відрубати їй голову але влучав по рогах.
Я наче забув як чаклувати. Забув усе. Я стояв. 
— Сіан! Отямся!
Ерік трусив мене за комір. І звір кинувся на нас. Я побачив, як опалена паща змикається на руці Еріка. Хруст, крик, і вона тримає руку окремо. Ще стрибок, на мене з Еріком, навалилась потвора прижала лапою до землі. Земля? Ні, я опинився в знайомому місці, це тінь!
Вони і таке вміють? Я наче прокинувся. Схопив Еріка та вистрибнув із тіні.
— Він у тіні! — кричу все ще лежачи.
Хлопці озираються. 
Використовують око тіні. Я теж використав це закляття.
Бачу.
Потвора вистрибує з тіні прямо на Вікрама. Він був готовий до цього, та встромив меча в розкриту пащеку. Відскочив. Монстр вдарився об землю. Почав дригатись.
Мене трусило. Як не трусило ніколи до цього. Всі налякані. 
Ерік, згадав я, з жахом. 
Магія життя. Відчути. Життя вже немає. Я з жахом втупився в Еріка.
Кущи затріщали, з них вибіг чоловік що нас тренує. Вікрам та Мігель стояли в бойовій стійці. Я сидів поруч з тілом.
— Фух. — гучно видихнув. — Тварюка мертва?
Підійшов та проштрикнув мечем.
— Не забувайте добивати! — оглянув нас. — Нікого в тінь не затягнув? Всі тут?
— Так. Нас було четверо. Ерік... — Вказав Мігель. Очі були мокрі, від сліз.
— Та він мертвий. — Сказав воїн. Вказав на розбитий меч Мігеля. — І ви цим хотіли демонічного пса забити? Я у вашому віці, також був дурний та хоробрий. Добре. Троє вижило. Ідіть додому, я за вами.
Він закинув Еріка на плече, ми рушили. Мовчазні. Тихі. 
Що буде? Може це і є розплата Бодаха. Гірша за смерть. 

Нас не сварили. На нас не кричали. І це було гірше за все. Еріка занесли в храм. Ми лишились на вулиці. Сіли на сходинки. Похмурі. До нас наближалися дівчата.
— Це я винен — почав Мігель. 
Почав говорити на своїй мові, що слова перетворились на один звук.
— Я намагався бути хефе, завжди є хефе! Я не впорався. Я не хефе, я повів вас на смерть. Свою нову сім'ю. 
Заплакав. Це вперше за увесь час, я побачив як Мігель плаче.
— Пробачте... пробачте мене!
— Я бачив смерть — почав говорити Вікрам. — Але це завжди боляче. Сподіваюсь у новому житті, у Еріку пощастить більше. Ти не винен Мігелє, ми всі винні. Ти нікого не вмовляв. Ти хороший хефе.
Склав долоні та почав молитись. Очі були вологі.
Дівчата обійняли нас, ми всі плакали, як діти. Бо ми і є діти.
---
Наступного дня ми хоронили Еріка.
Зробили велику яму, воїн закинув туди Еріка. Обмотаного тканиною. Яму засипали. Поставили камінь-плиту. На ній, кожен залишив своє побажання. 
Після я сидів на парапеті. Сьогодні уроків не було. Як підійшла Мая.
— В ліс заборонено ходити. Ти сам казав. Вмреш! 
— Казав. І ось розплата.
— Якщо знав, чого пішов? Чому іншим дозволив? Чому...
Її рот закрила долоня Сорін.
— Пішли Мая. Вони все зрозуміли.
Я розплакався з новою силою.