Розділ 11. Перехідний вік

---
Тринадцять років. Їм вже тринадцять.
Через рік буде чотирнадцять. Мені вже страшно. Що може початися? На що вони вже здатні?
Сорін попросила кімнату для дівчат.
Сховище, кімнату з іншого крила храму, переробили. Винесли весь мотлох. Зліпили власний камін. До цієї справи долучилися всі. Кам'яні ліжка. Все чисто та гарно.
Хлопчики і собі зліпили ліжка. Тепер стало більше місця.
---
Для дітей це місце стало рідним домом. Хоч і були викрадені мною. Вони знають про це?
---
Перевірив ліс. Демонів немає. Щось їх довго немає.
---
Діти сильні, вигадують закляття. Колись і я уявляв, що вмію чаклувати.
---
Мігель веде переговори з майстром Телепортів. 
Самостійні. Такі не пропадуть.
---
Все частіше дивні погляди. Вони наче знають щось. Колективна таємниця, яка не відома одному мені.
І що я можу зробити? Так, я слабкий та нікчемний. Я ніколи не стверджував зворотнє.
Це не таємниця, навіть для дітей.
---
Чотирнадцять років. Вік, якого я боявся. Добре, що Принц Темряви прислав воїна вогню. Для тренування тіла. Він встановив палатку біля входу на територію храму. Тренування щоранку. Буде куди їм дурну енергію витрачати. Може, спокійніше буде.
---
Знову ці демонічні пси. Лише двоє.
---
Зробив запис, відклав перо. Палатка воїна за межами. Треба його попередити.
Підійшов до палатки, він щось жував. Від нашої їжі відмовлявся.
— Я бачив демонічних псів у лісі.
— У якому напрямку? Краще вбити істоту першим.
— Там. — Вказав напрямок. — Двоє. Інших немає.
— Не схожий ти на мага повітря. Та й байдуже, я знаю, з ким у мене договір. Якщо будуть йти варвари, попередь. Не хочу тут бути, коли вони дійдуть.
Зібрав спорядження та пішов у бік потвор. 

Я споглядав  на нього Чекав результату.
Таємничий воїн. Відмовлявся називати своє ім'я. Із богом таємниць та загадок ніхто нормальний не буде укладати договір.
---
Два демонічних пса вбиті воїном.
Ліс знову спокійний.
---
Оглянув ліс. Демонічний пес.
Я вийшов та попрямував до його палатки. Нікого.
Я ж маю магію. Зовсім старий, розум втратив. Є. У саду.
Попрямував до саду. Діти граються, все нормально. Перевірив, де хто. Всі на території храму. Воїн сидів, опершись об дерево, та точив меча.
— Демонічний пес. Сам бродить броде.
— Добре.
Продовжив свою справу. Повернувся.
— Хочеш, щоб я зараз пішов та вбив потвору?
— Це бажано. Небезпека знищена, займайся чим хочеш.
— Це не входить у мою роботу. Я лише навчаю. Якщо до вечора не зникне, піду вб'ю. Як ви тут в загалі живете? Безлюдна місцина. Жодної стежки немає.
— Закляття бога відганяє демонів. І тварин. Цього бога вже давно немає, але закляття продовжує діяти. Так і живемо. Діти слухаються та не виходять за межі храму. Майстер телепортів приносить їжу.
— Добре влаштувався. І що тобі, старому, потрібно від бога таємниць?
Я задумався. Угода.
— Не хочеш говорити, то і не треба. У кожного свої таємниці, з богом таємниць. Ха-ха-ха.
— Так. Таємниці.
— Просто цікаво дожити до такого віку. І домовитись у кінці. Є сім'я? Діти? Окрім цих, ха-ха-ха. Та я жартую, чого насупився?
— Немає. Навіть діти не мої. Нічого не маю. Вони потрібні Принцу Темряви. Але для чого? Не знаю.
— Він не дає відповіді без зиску, — воїн знизав плечима.
Я пішов у храм. Треба перечитати гримуар. Перевірю дітей, дівчата на місці. Окрім Чіоми. Знову в тінях? Ось вона, злякала Амару. Він грається з землею. Вікрам, де він? Зупинився.
Видіння перекинуло в ліс, з ним були інші. Я обернувся та швидко пішов до воїна.
— Діти в лісі!
Воїн відклав меч і повільно підвівся. 

— Захист дітей — не моя робота. Якщо хтось загине, це не моя відповідальність.
— Вони пішли у тому напрямку, — вказав рукою. — До демонічного пса.
Він важко зітхнув, підхопив меч і рушив за ними.
— Храм оберігає? Ха...
Я відстежував хлопців своєю магією.