Розділ 6. Сім'я

Все частіше навчаємося у приміщенні. Погода стрімко змінюється, як у мене вдома. Вітер, дощ. У кімнаті мало простору. Чаклуємо на відстань через вікно. Щоб магія відбувалася на вулиці.
---
Робили ритуал дощу. Я схопив більше вітру, щоб прискорити ритуал. Зібрав той, що був у дворі разом з листям та пилом та додав його в загальний поток. Як зненацька вдарила блискавка. З того місця, де я зібрав повітря. Гучно.
Деві злякалася та заплакала.
Я не навмисно. Сам злякався.
---
Вікна закрили каменем. Лише у головному залі залишилися. Великі. Скла не було. Зовсім. У цьому світі немає скла?
---
Перший сніг. Ми були на вулиці.
— Но мамес! Що відбувається? Це вода. Якась магія? — вигукнув Мігель.
— Це сніг. Таке буває взимку.
— Там, звідки я, снігу випадає так, що дома засипає, — додав Ерік.
— То це не магія? Як дощ. Тільки білий, з льоду, — дивується Вікрам.
Він простягнув руки. Щоб зловити сніг.
— Земля просочена водою. — сказав Амару. — Потрібно розділяти, щоб щось зробити. Хапається, як камінь.
— Сніг, — Мігель дивився у небо.
---
Нудно. На дворі зима. Сидимо у приміщенні. Літаю оком вітру. Дерева без листя. Зате добре видно тварин.  Хоч їх і менше стало. 
---
Чаклуємо одне і те саме. День за днем. Коли буде щось нове? Я вже всі історії Вікрама та Мігеля почув.
— 
Випало багато сніга. І він не танув. Ерік покликав всіх на вулицю. 
— Навіщо? Там холодно! — Мігелю явно не подобалася зима.
— Пограємо в сніжки! 
— Так. Давайте пограємо! — підійшла Мая. 
— Що за гра така? 
— Без магії! Треба брати сніг та кидати у інших.
— Навіщо?
— Це весело.
— Орале, йдемо спробуємо ваші сніжки.
Ми вийшли. Ерік одразу згріб руками сніг, зжав руками. Показав нам та жбурнув в Сорін. Вона ухилилася та кинула у відповідь.
— Без магії! — Амару повторив за Еріком. Сніжка навіть не долетіла. І тут почалося. Ми збирали сніжки, кидали в дівчат, вони в нас. Справжня снігова битва, сніжними м'ячиками.
Кидаєш, ухиляєшся. Я ні в кого не влучив. Дурна гра.
Після гри ліпили сніговика. Спочатку скатували шари. Але потім просто зібрали магією води. Навіщо робити руками, якщо є магія?
---
Наступного дня я не грався зі снігом. Його випало більше. Робили снігові замки. З льодяними вежами.
Амару викликав сяючий шар, та дивився, як замок тане.
Чому зимою так нудно?
---
Магія світла, я викликаю сяючий шар та роблю його теплішим. Лягаю та уявляю, що лежу на траві, під теплим сонцем. Але він швидко згасає. 
--- 
Ненавиджу зиму. Що тут, що там. Холодно, мокро... Коли буде весна?
Щоб потрапити до туалету, треба вийти на двір.
У дворі висіла купа сяючих шарів. Різних розмірів. Багато маленьких сонць, що зігрівають.
Гарно та тепліше.
— Сіан! Можеш прогнати холод вітром?
— Спробую. 
Відчув. Різне повітря.
Схопив окремі частинки...
Подув легкий вітерець, що підхопив як холодне, так і тепле повітря. 
Не то. Треба інакше. Відійшов туди, де не діставало тепло шарів.
Нехай це буде стіна. Стіна між холодом та теплом. Сформував стіну навколо. Це закляття не можна відпускати. Пройшов через повітряну стіну. Дивне відчуття.
— Стіна, — Чіома розглядала моє закляття. — Тепло, нема вітру.
Занурила руку в стіну.
Дивачка.
— Орале Сіан, тепер стає тепліше. Зараз прогріємо землю і буде тепло, як раніше!
Ми зробили куточок весни посеред зимового лісу. Так набагато краще. 
Як мої сили закінчилися, повітряну стіну зробив Амару. Ми заміняли один одного. Ерік, Чіома, Аіша, Сорін... навіть Юкі відволікалася від своїх кам'яних друзів.
Бодах був не проти. Сидів на сходах. А вночі стіну ніхто не тримав, двір засипало снігом!
Тож кожен день повторювали цю справу.
---
Нарешті весна. Природа оживає, ліси стають зеленішими. Мені не потрібно тримати стіну. З'явилися сили для ока вітру.
---
Пука приніс сумки. Як жіночі, але тонші. Як велика книга.
Мігель поговорив з Бодахом. І ми взяли по одній. Тепер можна складати яблука, бо з цим одягом без кишеней, тільки в руках носити.
А ще, позбирав камінці. Щоб не шукати, коли потрібно буде.
Жінки ходять з цими сумками, бо не мають кишеней! Навіщо потрібен одяг без кишеней?...
---
На парапеті кожного дня перевіряли ліс.
Ми з Еріком та Мігелем шукали "демонічних потвор" оком вітру.
Але цього дня ми побачили її. 
Сиділи на парапеті та перемовлялися.
— Ви бачили. Там за деревом?
— Тут всюди дерева.
— Ні. Он там! Я показую.
Я відволікся від ока вітру, щоб подивитись, куди вказує Ерік.
— Я повз деревами, компіто. Білки злякався?
— Не злякався я. За деревом було. Немає. На гілках. Як кіт. Пострибав. Від нас. На гілках дивись.
— Дивлюсь. Впевнений, що то знову білка. Не бійся, я тебе захищу від... Чінгао! Я на парапеті. Не можу схопити вітер. 
— Сили закінчилися?
— Ні. Тварюка відібрала. Саме настрибнула. Чінга су мадре! Ніякий то не кіт. Більше на койота схоже. Як він мене побачив?
— Ернпікар! — вигукнув Ерік. — Я бачив. Лапи як у мавпи, довгий чорний хвіст! Що це було? — Штурхає в бік. — Сіан знаєш цю істоту?
— Сіан? Ти ще літаєш?
— Літаю. Нема нічого. Де саме ви були?
Повертаюсь оком вітру. Сидить на гілці, дивиться прямо на мене. І я на парапеті.
— Думаєш небезпечне? Мале якесь, менше собаки, — говорив Мігель.
— І як ти його здолаєш? Без магії? — зауважив Ерік.
— Око вітру, це зв'язок. Якщо кинути камінь, хай спробує ухилитись.
— Якщо перший побачиш. Воно добре ховається. Накинеться зверху і вип'є життя.
— Чупакабра! Точно. Я знаю цю істоту...
Мале, не мале. Краще на відстані триматись.
---
Розмови про монстра, що їсть магію, зацікавили інших. Ми щодня облітали ліс у пошуках дивних істот. Але через тиждень більшість повернулася до своїх звичних розваг. І лише ми втрьох продовжували нести варту.
---
У мене день народження весною. Але коли саме? Не можу пригадати. Раніше за цим слідкували дорослі. Тепер є лише Бодах. Не думаю, що йому є діло до мого дня народження. 
Треба відсвяткувати. Але як?
— Мігель. У мене день народження весною. Але коли? Не знаю.
— Не проблема, компіто. Давай відсвяткуємо завтра!
— Прямо завтра? Треба підготуватись. Якось.
— Точно. Тоді післязавтра! Я все влаштую.
Але ж у мене не завтра і не післязавтра. Не знаю коли, десь ближче до літа. І що він влаштує. Веде себе, як дорослий. А ми однолітки.
---
Свято настало.
— Сіан. Зачекай тут. Не підглядай.
Мігель побіг перевірити все. 
— Орале Сіан. — Помахав рукою.
Мігель привів до кам'яного столика. Зібралися всі. Тут була різна їжа. 
— А тепер піньята!
Мігель дав сигнал. Амару з Вікрамом підняли коника в повітря, магією землі.
— Амару з Вікрамом робили. Треба цією битою розбити піньяту. Повернись, треба очі закрити.
Зав'язав на очах, якусь тканину.
Підвів та почав крутити мене.
— А тепер тримай биту.
В руці з'явилося щось важке.
— Дале, дале, дале,  но п'єрдас ель тіно, порке сі ло п'єрдес,  п'єрдес ель каміно!
— Що робити? Куди бити?
— Лівіше.
Махнув, опору не було.
— Не те ліво.
Махнув в інший бік.
— Вище, бий.
Махнув. Є. Махнув ще.
— Бий сильніше, компіто!
Вдарив і щось посипалося.
— Знімай пов'язку.
Піньята була на землі. Всі збирали сухофрукти, що були в середині.
Звідки сухофрукти? Я почав збирати, та кидати до рота. Смачно. Я вже і забув, що таке буває.
Ми гралися, добивали коника. Щоб дістати решту. Хлопці зробили цікаву фігуру. Тонкі стінки. Як шкаралупа.
Ми сміялися та гралися.
— А тепер пиріг.
Мая з Сорін принесли два пирога та поставили на стіл. Сорін розрізала пиріг кам'яним ножем.
— Ке лінда еста ла маньяна ен ке венго а салударте... — Заспівав Мігель.
Дуже старався, а коли закінчив, я запитав:
— А про що ця пісня?
— Про день народження. Ми завжди співали. Було важко, часто лягав спати голодним. Зате тепер, у мене нова сім'я. Вдосталь їжі. Тепер день народження по-багатому.
— А ми годували один одного. Бо сім'я, — сказав Вікрам. 
Присів до мене та відкрив рота.
Я годував його, потім Мігеля, Еріка... А потім Вікрам годував мене. Після свята, лягли на траву.
— Мігель. Де ти все це знайшов?
— Бо я — хефе! От і знайшов.
— Але як? — мені було дуже цікаво.
— Чекав цього. Що їжу приносить.
— Пука. — Підказую.
— Так, кажу йому: Каброн, можеш принести пиріг та якихось смаколиків?
— Ось так і сказав? А він що?
— Розсміявся. І каже: Принесу каброн!
— Ну ти даєш. Круто. Справжній хефе!
---