Розділ 2. Навічно в Тір на Ноґ!

Батьки прийдуть і заберуть мене! Чому ніхто не вірить? Я вже не намагаюся довести. Легше погодитися. Я вийшов з туалету. Зараз буде урок.
Моргнув і опинився в якомусь залі. Білі колони. Люди в білому.
І мене вже тягнуть в інше місце. Я не злякався. Я не розумію.
— Що відбувається?
Не реагують.
— Куди мене ведуть! — кричу.
Руку зжали. Коридор, колони, кімната.
— Пустіть мене!
Відпустили. Велика кімната з купою ліжок. 
Біля дверей охорона. Лицарі, як у фільмі. Де я? Це сон?
У кімнаті були інші діти. Одягнені в різне. Плачать, кричать. 
Не хочу бути тут. Хочу вийти, а мене відштовхнули. Лицарі так не роблять.
— Ти не справжній лицар!
Він виглядає загрозливо. 
Мені опустили руку на плече, різко обертаюсь. Жінка в білому, щось говорить. Заспокоює мене?
Я відійшов. Взяв льодяник з кишені.
Не зміг відкрити, він впав на підлогу. Білу. Як все тут. Білі люди у білій кімнаті. Я помер?
Дістав ще льодяник. Обережно відкрив та закинув до рота.
Дивна слина. Льодяник прилип до язика.
Жінка в білому щось говорила. Провела до ліжка.
Їх тут багато. Ходять, щось говорять. 
---
Увечері занесли когось. Положили на сусіднє ліжко. Весь час плакав.
Та і я плачу. Тільки тихо.
Дорослі принесли їжу. Якась каша. Хто не їв, годували насильно. Краще я сам.
Всю ніч не міг заснути. Плач. Крики. Жахливе місце. Хоч і з білими стінами. 

Зранку знову каша. А потім завели ще одного. 

Ми всі говоримо різними мовами, ми всі різні. Дехто одягнений в хутро, хтось у  кольоровому халаті. Ми всі відрізняємося кольором шкіри, волоссям, очима. Вони крадуть дітей, з усього світу! 
Так. Треба щось робити. Я підходив до інших та вітався.  Так знайшов Томаша.
Він також не розуміє, де ми. Він вже четвертий день тут. Кожен день заводять по три дитини. Він також без батьків. Тож я не помер. Або ми померли разом.
Я розмовляв з ним. Намагались зрозуміти, що відбувається. Нас не випускають. До туалету — черга. Там діра на вулицю і паперу немає!
Дні проходять. Кожен день — каша. 
До нас приєднались інші. Ті, хто говорив так само. Вони теж без родин. 
— Це такий притулок, — Казав Біл. — Нас перевели в інший притулок!
Сумніваюся, не схоже на притулок. Я в таких не бував. Може, інопланетяни. Я точно пам'ятаю, як йшов у клас. У мене урок був. Мене будуть шукати! 

У кімнату зайшло багато людей. Чоловік у чорному почав ходити між ліжками. Оглядав кожного. Підняв палець і з'явився Чоловік в сірому. А потім зник разом з хлопчиком. Фар Дорха та Пука! Вони існують, стало моторошно, перехопило дихання, серце виривалось з грудей. Ми затихли. Дехто продовжував плакати, але стало набагато тихіше.
Фар Дорха продовжив ходу. Я слідкував за кожним його кроком. І не лише я. Люди в білому теж. Слідкують за ним. Справжнє зло, бабуся читала про нього історії! Але чому вони дозволяють забирати дітей? Вони заодно. Викрадачі дітей на службі королеви? 

Він підійшов до мене. Стало страшно. Такий, як в історіях. Шукає таланти.
Він підняв палець. З'явився Пука, чорна борода! Я опинився біля закинутого будинку з порожніми вікнами. Так ось що буває, коли він на спину саджає. 
Пуки ніде не було. Оглянув все довкола. Двір заріс травами. Не схоже на палац королеви.
Двері зі скрипом прочинились. Я злякався та обернувся. Бодах! Казки оживають на очах. Ось вони всі. Живі. Навіть запах відчуваю. Шукаю льодяники, але вони вже давно закінчилися.
Щось промовив та запросив у середину.
У залі на підлозі сиділи хлопці та дівчата. Всі дивились на мене. Це ті, кого забрав Пука!
Бодах вказав на підлогу, я сів.
Він називав слово та показував на предмет у кімнаті. Ми повторювали. Кожного разу, як він дивився на мене, пробігли мурашки. Я відвертався. Він може вбити поглядом. Треба бути слухняним. Слова не хотіли виходити з рота.
Після кожного слова він поглядав на двері. З'являлись інші. 

Двері відчинилися, коли Бодах вказував на предмет. 

Зайшов білявий хлопчик. А за ним був Пука. Він простягнув книгу та щось заговорив. Бодах відповів, взяв книгу. Пуки вже не було. 

Старий завів нас у невеличку кімнату, підійшов до каміна, ткнув пальцем. З руки вирвалось полум'я. 
Це магія! Мене викрали Ес Ши? Правду говорили, якщо не буду слухняним, вкрадуть. Вкрали. Стало моторошно. Бодах — могутній, йому Пука, за прислугу. 

Він повернувся до нас, і знову почав говорити, та вказувати на купу шкір та хутра, що лежали біля стіни. Потім посунув лавицю до каміна та ліг спати. 

І ось так. Можна вийти? Нас не тримають, не зв'язують. Це випробовування, він нас перевіряє. Вийдеш і вмреш! Страшно тікати від такого могутнього Ес Ши. І не одному мені. Оглянув всіх, налякані. Теж маю такий вигляд. Мене трусило, дихання збивалося. Руки намагались знайти льодяник. Сльози текли не зупиняючись. Сів, опершись на стіну, за комір насипався пил.
Томаша не забрав Пука. Я знову сам.
А я навічно залишуся в їхньому світі. Я їв ту прокляту кашу! Ось чому годували насильно! В голові спливали деталі зі старих історій. Все сходилось: я опинився в Тір на Ноґ, Фар Дорха відбирав дітей, Пука і могутній Бодах. Мене ніхто не врятує.
---
Захотілось в туалет. Це проблема. Я вже не можу терпіти. З мене будуть всі насміхатись. Підходити до могутнього Ес Ши - страшно, але і робити щось треба. Я терпів з останніх сил, поки до Бодаха не підійшла дівчинка, поштурхала його та вимовила просте: "пі-пі".
Кімната заповнилася тишою, тільки  в каміні продовжувало потріскувати багаття. Я ковтнув.

Він встрепенувся та щось заговорив. Відкрив двері — запрошуючи бажаючих. Думаю, тепер можна. Провів нас на вулицю до дивної конструкції з каменю, в яку по черзі заходили ми. Він сидів та називав слова, вказуючи пальцем. 

Я намагався запам'ятати найважливіше слово і повторював його кожного разу, як палець вказував на туалет. 

Як процедури закінчилися, ми знову опинилися у залі з каміном. Бодах зібрав нас півколом та почав вчити словам. Такі як: я, ім'я, хочу, дай... 
Кожен назвав своє ім'я. Та що всіх заспокоювала, — Сорін, а моя сьогоднішня рятівниця — Мая.
Ми сиділи, слухали, якщо хтось захотів до туалету, то його відводив дід, і ми самі намагались обговорити щось. Своїми словами, жестами. Дуже дивно. 

Ввечері знову з'явився Пука, обличчя сховане каптуром, було видно лише темну бороду. Там під каптуром голова козла, але не можу роздивитись. Він з дідом щось обговорив, і нас нарешті повели вечеряти. 

Пука поставив казан, зник і згодом з'явився з глиняними чашками. Зник ще і з'явився з дерев'яними ложками. Оце швидкість. Перевірив все, щось сказав і зник. Кожну появу супроводжували викрики здивування. 

Я все одно вже їв їхню їжу. Треба їсти, не думаю, що Бодах буде годувати з ложечки. Ми вечеряли, якийсь огидний суп без картоплі. Тут наче одна морква, тільки кольорами відрізняється, і великі кусні м'яса, які я з'їв у першу чергу. Дід сипонув собі у миску жмуток трав. Всі зацікавились від нового аромату, він встав та додав по щипці всім бажаючим. Ніщо так не зближає, як застілля, навіть без столу, на підлозі. Одні сьорбали з чаші, Чіома з Вікрамом діставали м'ясо руками. Можна ж їсти ложками! Бодах щось говорив на мові Ши, але хто його зрозуміє? 

Спали в залі з каміном, дід хропе, це ще одне випробовування? Ми зкупчилися. Не міг заснути. Накрились хутром. Незручно, зате немає людей у білому. 

З ранку — смажена риба. Додатком до риби — яблука. Які я набрав до кишені. Маленькі, але дуже солодкі та соковиті.
Ми вже самостійно ходимо до туалету. Дід показав, що руки можна мити в діжці. Але вода така холодна, що хай сам там миється. 

Вчимося у великій кімнаті. Підлога рівна, з сірого каменю, гладенька, холодна. Дід висипав жменю камінців, різного кольору. Малює лінії. Кружечки.  «Це — дім», каже, і малює символ та вказує на кімнату. «Це — людина», — каже він. Малює інший символ, вказує на нас і себе.
Я повторюю: «Хата. Людина». Він киває. 
Але коли Фанг каже чуанг на вікно, а Аіша — куб на чашку, Дід стукає палицею по каменю. Я підскакую, страшно. Ні, — каже, і повторює слова. Ми вчимося, запам'ятовуємо. Він називав по три предмета у кімнаті, та вимагав повторити ці слова від кожного, вказуючи у різному порядку.
Іноді малював, якщо на це слово є окремий символ. Мая завжди плуталась та говорила на своєму щось незрозуміле. Бодах стукав, я смикався, та терпеливо поправляв. А я все забував, як починалось нове коло з новими словами.
---
Минають дні. 
Ми дізнались більше слів Ши, та вже можемо говорити один з одним. Граємось в дворі храму в квача. Схоже, у всіх була така гра, тільки назви інші.  Навіть спорили, як правильніше. За ворота виходити не можна, Бодах заборонив. Каже: "Там небезпечно, демонічні потвори..." Але і тут вдосталь місця. 

Вечорами пояснюю всім, що нас забрали Ес Ши. Розповідаю історії про їх народ. 
— Фар Дорха — викрадач королеви, був у чорному, у білому залі.
Поглядом вказую на діда.
— Бодах — навчає нас мові, він дуже могутній треба слухатись. Можна вмерти. Пука — перевертень, приносе нам їжу. А те, що ми їли, їх їжу значить, що ми навічно тут і ніколи не повернемось!
Мая починає плакати. 
— Досить. Ми і так налякані! — зупиняє Сорін.
— Вони забирають неслухняних дітей, от ми і потрапили в їх світ...
Мене слухають, бо знаю купу історій про цих магічних істот. Фанг каже, що у неї їх називають ґуй. Юкі кивала та сказала - йокай. Схоже ці Ес Ши усюди є. 
Ми обговорювали події в білих залах. Обговорювали світ до викрадення. Всі без батьків! Як це? Слухняність ні до чого?
Вони забирають самотніх? В кого немає родини? Батьків нема? 
Бабуся по-іншому розповідала. Що з цього правда. Ес Ши справжні! Це точно. Один саме хропе на лаві. 

Мая часто наспівує, гарно, але незрозуміло про що. Амару навчив робити подушки, як звертати хутро. Ми спимо гуртом, плече до плеча. Від полум'я з каміну, стає спокійно і не так темно. 

Намагався прокидатись раніше, щоб побачити, як Бодах заново розпалює камін. Магія. Без слів та гучних заклять. Просто показав пальцем і вилетіло полум'я. Згодом до мене доєднались і інші, ми тихо лежали та спостерігали за цим чародійством. Умивались у діжці, але вода холодна і я не особливо користувався цим. 

Вечорами, ми сиділи у каміна, намагаючись повторити магію. І у Сорін вийшло. Вона заставила полум'я прийняти форму долоні, як віддзеркалення. Ми охнули. 
— Ятта! 
— Вах! 
Прошепотіли за спиною.
Магія є. Не бачу. Я відчув, як полум'я в каміні заспокоїлося та, як ним керує Сорін. 

Бодах мовчки спостерігав, а наступного дня почав вчити магії. «Спочатку — відчуй енергію. Потім — схопись за неї. Уяви результат, сформуй та відпусти».
Ми вчимось з водою, в чашу опускаєм руку, намагаєшся зловити енергію води. "Найбезпечніша стихія", ага у Вікрама вода покрилась льодом. Він вскрикнув: "Арре".
Дід розбив чашку та викликав полум'я, вода нагрілась, Вікрам схопився за руку. Лікувального закляття не послідувало, просто перемотав руку шматком тканини. Наказав завершити навчання. Ми розгублені сиділи, а дід вийшов за ворота. За ворота — не можна. Заборона від Бодаха, як закон. Хто вийде — помре на місці!
---
Він зробив якусь мазь та доглядав за рукою Вікрама. Схоже травмуватись тут легше, аніж вилікуватись. 

Магія - не забавки. Можна без руки лишитись. Думав, на цьому все, кінець магії. Навіть образився на Вікрама, хоч і шкода його. Хоч і не плаче, а очі вологі. Всю ніч "ареяркав". Але наступного дня - знову урок. Не береже нас, Бодах. Тепер земля, після обіду повітря, на наступний день вогонь і знову вода. 
---
Так вчимося відчувати, та керувати енергією. Іноді хтось шепоче слово, щоб допомогти уяві. «Гори» — і камін розгортається з новою силою. Навіть якщо шепочеш своє, рідне слово. По прикладу діда тицяли пальцем, так легше вказати напрямок. Ти вказуєш — і наче з пальця виривається сила, підхоплює іншу та вони діють разом.
Юкі дивиться на воду й каже: «Там йокаї. Я прошу їх. Вони слухають». Для неї так. У кожного свій підхід, але він працює! Амару сказав, що спробував зловити воду, міцно зжав і вона заледеніла. Схоже так Вікрам і обморозив руку.
---
Магія краще, ніж письмо. Вчити символи, писати. Писати один символ, раз за разом... Фанг знає всі символи, та часто підказує іншим. Вона з Аішою — завучки. Ще й такі, розумні, повчають інших. Я ручкою вмію писати, каменем незручно, зайві лінії з'являються. Ото і не виходить.
---
Ми навчались, день за днем, а під час навчання по магії землі в захаращеному саду, дід запропонував надати землі форму якогось предмета. Я зробив стовп, майже колона. Але коли відпустив, він розсипався купою землі.
— Спробуй дістати з землі матеріал міцніший. — Бодах саме стояв за спиною.
Я сконцентрувався, шукав міцний матеріал. Знайшов, зараз я його підійму. Сили витекли раніше, а камінь ледь з'явився з землі.
— Молодець, Юкі. Гарна фігурка.
Виснажена Юкі сиділа перед маленькою кам'яною фігуркою, що стирчала з каменя, схоже на лисицю. Хоч і маленька, з долоню, але з дрібними деталями.
Амару зробив фігуру собаки висотою в лікоть. Земляна фігура не розсипалася, навіть коли він встав та почав гладити її.
— О, як ти це зробив? — поцікавився дід.
— Я прибрав зайве. Воду. Повітря. Іншу землю ту, що відрізняється. Зібрав одне. Щоб воно стало одним цілим. Як гора.
— Молодець. 
— Не напружуйся. — Звернулась Сорін до свого сусіда Вікрама.
Його камінь перекрутило, але що це — складно зрозуміти. Сорін зробила фігурку людини, схоже, це глина, помаранчева, як пластилін. Ми ліпили з пластиліну фігурки, в іншому світі. Треба було глину шукати. На камінь багато сил іде, а земля не тримає форму, якщо ти не Вікрам.
---
За парканом — ліс. Там небезпечно, там дикі тварини та демонічні потвори. Казав нам Бодах.
Але оком вітру — можна. Я ж не виходжу.
Ми з Мігелем оглядали ліс закляттям око вітру. Шукали демонічних потвор. Він стверджував, що бачив їх. А я лише зайця та білку. Зато я довше можу дивитись. 
— Будеш в моїй сім'ї морріто! Я буду з Падріно говорити. Бачу, як здригаєшся від його погляду.
— Бо він могутній Бодах. Краще не злити його.
— Не проблема компіто! Я розумію.
А я не розумію. Здається, він найчастіше використовує свої слова. Або я просто мало з ким розмовляю.
---
Мені подобається закляття око вітру. Я міг оглядати світ з гори, залітати у вікна. Наче сам літаю.
Але недалеко, щойно сили відпускають, я повертаюсь на парапет. Де часто сидів, поки інші граються.
---
Дні минали, ми ставали сильнішим, а заняття складнішими. За допомогою магії, ми прибрали внутрішній двір. З каменю зліпили стільчики та столи. Ось чому в залі така рівна підлога — магія. Жменю камінців можна перетворити на гладеньку миску. Юкі зробила статуї різних тварин, прикрасивши двір.
---
Як сиджу на парапеті, підійшла Мая.
— Ти казав, що знаєш, хто нас викрав.
— Фар Дорха. Він могутній темний чаклун. Ті, за ким він приходив - зникали назавжди!
— Навіщо ми йому?
— Ну. — Намагаюсь згадати. — Вони безсмертні, але крадуть та виховують дітей. Щоб потім одружуватися. Не знаю чому. Ці частини історії не дуже мене цікавили.
Відмахнувся від подробиць. 
— А що з іншими? Ті хто лишився там?
А й справді. Що з Томашем? Їх відпустили? То був світ фейрі? Я там магії не бачив.
— Не знаю.
— Ти казав, що назад ніхто не повернеться? За нами не прийдуть?
— Такі правила Ес Ши. З'їси щось, і навічно залишишся в цьому світі. 
— Тоді чому ти їв їжу? Якщо все знаєш?
— Я не знав. Не подумав, що це Ес Ши. А коли в білий зал увійшов він. Фар Дорха. Я одразу зрозумів. Він саме такий, як розповідала бабуся. Ти ж його бачила.
— Ти говориш не правду! За нами прийдуть! Мене будуть шукати!
Я одразу впізнав себе. Коли зникли батьки. Я вірив що за мною прийдуть. Що вони живі. Просто треба зачекати. Почало трусити.
— У нас всіх — немає батьків. Ес Ши забрали таких. В білому залі. Тут. Ми однакові.
— Вчитель не злий! Він не забирав!
— Я не казав, що він злий. Або, що це він нас викрав.
— Але ти казав, що він Ес Ши. Нас викрали Ес Ши! Казав!
— Не всі вони — викрадачі. Бодах, просто Бодах. Він може бути добрим, і безжалісним. Він прикидається слабким. Є купа історій!
— Неправда! Твої історії - неправда! - перейшла на крик. Сльози текли. Переходить у плач.
— Не лізь зі своїми казками! — Сорін схопила та обійняла Маю.
— Не правда! Все не правда!
Я зістрибнув з парапету, та пішов подалі від них. Мене трусило. В кишенях нічого не було.
— А мені — байдуже.  Правда чи ні.
Це сказав Вікрам. У мене текли сльози, але я не плакав.
— У вас хоч би були батьки. Своїх зовсім не знаю.
Він дуже спокійно це говорив. Наче це - неважлива дрібниця.
— Є їжа. Дах над головою. Можна грати. Я був покараний, за погані вчинки в попередньому житті. Тому в цьому був без батьків та дому. Але Ганеша допомагав. Не знаю, нас викрали Ес Ши, або хтось інший. Але тут можна стати сильним, як король мавп!
Ось так просто.
— Пішли, покажу, що зробив.
Він привів до Амару. З землі були створені замки. Та чоловічки. Амару робив гори та мости між ними. З землі.
Вікрам показував, що саме він зробив та щось про короля мавп.
---
На уроці магії землі почали вивчати бойову магію. Небезпечну. Бодах заготовив мазі. Поки одні будують мішені з землі та каменю, інші слухають настанови діда. Сьогодні черга Вікрама, Мігеля та Деві. Лише по троє, бо небезпечно. "Небезпечно" — найулюбленіше його слово. Я вже зробив мішень, в парі з Маєю. Хоч ми і не розмовляємо, але коли мені було складно втримати форму, вона підхопила і нічого не розвалилось. 
Ми сіли на парапеті, подалі від мішеней. 

Чіома довго стояла з долонею з камінчиком, та щось обдумувала. Мить і мішень розсипалась від удару.
— Ва! — донісся її голос.
На парапеті радісно закричали. Деві посміхалася у відповідь.
Мігель тримав камінчик пальцями, став півобертом. Мить і мішень розсипалась від точного удару. 
— Орале!
Тепер радіють за Мігеля. Він посміхається та махає руками.
Вікрам сів, зібрав землю у диск. Та жбурнув його у мішень. Диск розбив мішень та полетів у бік, прямо в одну з тваринок Юкі.
— Аія! — вскрикнула Юкі.
Диск відбив вухо вовку, чи то лисиці та розсипався.
А ось тепер ніхто не радіє. 
Мая почала заспокоювати її. 
Ерік та Сорін побігли до статуї. Поки сюди біг Вікрам.
Я відступив, щоб не заважати.
— Пробач, будь ласка. — Вікрам стояв знизу. — Я випадково. Думав розкручу, щоб рівно летів. А він відскочив...
— Він живий, там йокай!
— Я його відремонтую!
— З землі? Чорне вухо. Ще й від дощу потече.
— І відновимо його. — сказала Мая.
— Він тепер буде ображений!
— Я вибачусь у лиса. — сказав Вікрам.
— Юкі, ми вилікували лиса. — Ерік вказує пальцем. Вухо на місці.
Скільки проблем.
"Робіть висновки з чужих помилок", казав дід. Ну добре, спробую не зламати фігурку Юкі, коли буде моя черга.
---
Через тиждень настала моя черга, бойова магія. Небезпечна. Чув вже багато разів, спробую розламати лише мішень. 
Я, Ерік та Аіша, готуємось. Уважно слухають діда. Схоже мішені вже готові, а дід продовжує свої настанови.
Перший Ерік. Простягнув руку. Камінець сам застрибнув в долоню. Хизується. Вказівним пальцем вказує на мішень. Іншими тримає камінь. Мить, і мішень розбита. Парапет радіє, Ерік підняв руки. 
— Са бра!
Тепер я, підібрав камінчик. Ну, у всіх виходить. Тільки Амару промахнувся, якщо промахнусь. То я не один, такий. Так. 
Лети! Подумками наказав камінчику. Час уповільнився, камінь летить мимо. І я одразу підхоплюю  магією вітру. Штовхаю. Влучив.
— Та го бряа! — вигукнулося само. Залишок вітру вихорем підняв землю, де була мішень та розвіявся.
— Вчителю, він мухлює! — Ерік вказував на мене.
Ноги підкосилися, я впав. Сердце виривалося з грудей. Ось і кінець. Зараз Бодах мене вб'є. 
— Що? Поясни.
— Він використав вітер. Це не лише магія землі. Урок магії землі.
— О. Хм. — задумався він — Це чудово. Молодець. Еее. Сіан? — похвалив дід. — Але з магією землі, побільше тренуйся. Доповнювати одну магію іншою — дуже корисно.
Я? Все гаразд? Оглянув, чи все на місці. Він сприйняв це за хитрість? Я зрадів, своїй удачі. Отак тобі, Еріку. Я посміхався, з декількох причин.
Аіша теж влучила. Нічого дивного.
---
Так минали дні. За навчанням, розвагами. Дівчата гралися з Сорін, хлопчики з Мігелем. Бодах вів якісь записи. А я споглядаю за всіма з небес. Ось який він світ Тір на Ноґ!