Розділ 1. Апчхі!

Алергія. Це ненависне слово переслідує мене все моє свідоме життя. Я не можу нюхати квіти, сидіти в тіні розлогої липи чи тополі, гладити і тримати в руках пухнастих братів наших менших. Вірніше, можу, але після цього я чхаю, очі набрякають, перетворюючись на дві вузенькі щілинки, а ніс нагадує червону сливу. Загалом, те ще задоволення. І якщо відразу ж не забрати від мене подразник, то так і до задишки може докотитися.

Тому я завжди у всеозброєнні: таблетки та спрей при мені двадцять чотири години на добу. Ось і зараз, всі свої проблеми я вирішила відкласти убік і зібралася разом із подругами в ліс по гриби.

- Завантажуйся! - Скомандувала моя найкраща подруга Олена, і ми веселою дівочою юрбою стрибнули в її старенький седан.

До лісу було години три їзди, тому я планувала нахабно поспати на плечі у Таші, вона все одно дивиться на всі боки, а я між іншим не виспалася, ось жодного разу я не жайворонок, і вставати о шостій ранку для мене справжня каторга.

Сказано-зроблено. Ледве моя голова торкнулася теплого дівочого плеча, як я тієї ж миті вирубалась, провалюючись у якийсь яскравий, але не пам'ятний сон. І ще не відомо скільки б я так пролітала у світі мрій, якби не відчутний тичок у бік:

- Підйом, соня, - ось так завжди, на найцікавішому місці.

– А чого ми так швидко приїхали? - Пробурчала я, намагаючись викрасти ще хоча б пару хвилиночок сну.

- Це для тебе швидко, ми ж тремтіли по вибоїстій дорозі занадто довго, - поскаржилася Катька, і всі закивали, погоджуючись з подругою. А я ось ніяких купин і не помітила, і взагалі мені дуже добре спалося.

Тим часом усі вже вивантажилися з машини, дістаючи свої кошики з багажника, і я поспішила наздогнати дівчат, озброюючись ножем. Ну все, до тихого полювання я готова, тремтіть, грибочки, Сашка наступає!

Так ми й розбрелися по лісі, час від часу перемовляючись і кепкуючи над підсліпуватою Катюшою, якій в упор не щастило хоч щось знайти, коли решта вже встигла похвалитися цілком собі пристойним «уловом».

Було в нас негласне правило переможця: хто найбільше набирає грибів, той звільняється від підготовки наступного пікніка. І як ви думаєте хто з нас найлінивіший у команді? От тільки не треба тикати пальцями, я між іншим для цього ой як стараюся. Ось і зараз я відірвалася від підозріло притихлих подруг (ніяк на грибне місце напали і не бажають ділитися) і поспішно зрізала сімейки опеньків, що вже встигли насупитися. Кошик мій був заповнений на дві третини, і я цілком собі розраховувала на чергову перемогу. А ось той пеньок недвозначно натякав на мій швидкий переможний клич.

Я поспішно кинулась до оброслого грибами корча, приготувавшись зрізати товстоногих красенів, як раптом земля піді мною провалилася, і я з дзвінкою луною покотилася вниз по пагорбі, оголошуючи ліс величезним набором недрукованих епітетів до слова «нещастить».

Летіла я підозріло довго, і мій словниковий запас ганебно вичерпався, тому мені тільки й залишалося, що кричати на всю округу голосне:

-Аааааа... - згодна, не надто й оригінально, зате з криками начебто не так вже й боляче.

Через декілька хвилин, наприкінці яких я вже просто каркала, моя тушечка зупинилася біля величезного зеленого дерев'яного велетня. І це серед осені. Чи то дереву було наплювати на зиму, що наближалася, чи то в мене почалися колірні галюцинації (що взагалі не виключено), але могутній велетень вперто не планував жовтіти, червоніти або навіть синіти. Ну і добре. Мені б зараз про цілість своїх рук і ніг думати, а не про те, які дива трапляються в природі.

Відірвавши свій погляд від неправдоподібного листя на дереві (ну не бувають вони у формі сердець і рівнобедрених шестикутників), я спробувала встати. Покряхтіла, оперлась однією рукою на жовту (ой, та невже!) травку і ризикнула відліпити від землі свою багатостраждальну п'яту точку.

Виходило в мене так собі, ноги підкошувалися і вперто не хотіли приймати вертикальне положення. Ось тоді я і відчула на лікті теплу руку якоїсь добросердої людини (і як він чи вона підійшов до мене нечутно?). З горем навпіл нам вдалося мене встановити, я обтрусила з себе гілочки і обернулася, збираючись подякувати мовчазному помічникові:

- Спасибі вам величе… - слова я так і не домовила, зовсім непристойно дивлячись на добродушно усміхнене мені дерево. Саме його гілка притримувала мій лікоть, не даючи впасти. - Ой! - Я відсахнулася і зовсім неграціозно звалилася знову на землю, старанно зображуючи непритомність.

«От полежу так ще трішечки, і глюки пройдуть. Це весь струс», - умовляла саму себе, боячись відкрити бодай одне око. Ні, цур мене!

- З вами все гаразд? – Приємний чоловічий голос, що пролунав після цього, я вирішила також ігнорувати, якщо вже в мене зорові галюцинації такі, то що тоді говорити про слухові? - Юна леді, ви мене чуєте? - Та відчепись ти від мене! Нічого я не чую!

Упс! Здається, останню фразу я промовила вголос, тому що все той же голос весело засміявся.

Чорт! А він і справді класний, навіть шкода, що лише глюк.

***

- Кхе-кхе, - слухова галюцинація нікуди випаровуватися і не планувала, та й мені лежати просто так набридло, тому я злегка розплющила ліве око, розглядаючи блондинистого веселуна, що нахилився до мене. - Привіт, Рижинко! - Гей, взагалі це непристойно обзиватися, хоча якщо це маячня мого ушкодженого мозку, тоді все зрозуміло.

- Ну, привіт, білобрисий, - для різноманітності ще й друге око розплющила і з цікавістю дивилася на красеня. А нічого такий, тільки трохи худий, але це наживне.

- Підніматимемося чи тобі так сподобалося лежати? – невже це сарказм? І з якого часу ми на «ти»? Хоча, про що це я, для «зелених чоловічків» це цілком собі нормально.

- Було б непогано встати, але боюся бовтанка в моїй голові буде проти, - зізналася чесно, раз вже розмовляю з власною уявою.

- Бов... що? - Ну і некмітливий він.

- Мізки мої. Я поки летіла сюди, схоже гарненько головою приклалася, раз убачається мені всяке, - все ж таки зійшла до пояснень, хоч і виглядало це трохи дивно.