- 1 -

Лісову галявину заливало примарне сяйво повного місяця, виділяючи обриси кожної деталі в навколишньому світі.

Незважаючи на ніч, повітря було гарячим, вітер кудись зник і дихати щосекунди ставало все важче.

Поважні дуби завмерли німими велетами-охоронцями, спостерігаючи за діями, які розгорталися на невеличкій галявині, прихованій від всього світу.

Я підійшов ближче, ховаючись за розлогим деревом, і почав уважніше розглядати групу людей, що зібрались цієї ночі для проведення страшної, містичної дії.

На розчищеній ділянці, всередині пентаграми, в оточені мерехтливих свічок та дивних символів, лежала непритомна жертва.

Антоніна?! Ні, це не вона…та й врятували ми її від сектантів, ще взимку. Хм, хто ж це тоді?

Я подався вперед, ризикуючи бути поміченим чорнохламидниками, які проводили ритуал, і побачив таки юнака, обличчя якого чітко розгледіти так і не зміг.

Над молодим чоловіком, високо підіймаючи кинджал, завмерла фігура в чорному балахоні, яка готувалась до вирішального удару.

За межею кола, підіймаючи руки до неба, розхитувались інші члени ордену, навіваючи льодяний страх своїми мовчазними діями.

Тиша... все це знову відбувається в цілковитій тиші, під наглядом невидимих зірок, що потонули в срібному сяйві місячного світла.

Знову?! Так, я вже це бачив раніше. Тільки от де? Згадати б...

Чому я не можу дотягнутися до енергетики речей, та й природу я завжди добре сприймав, а зараз порожнеча, без образів і слів… щось тут не так, адже з самого народження я чую шепіт оточуючих предметів, бачу фрагменти з минулого, а з недавнього часу й з майбутнього, господарів речей, з якими я контактую. Кожна людина передає оточуючому світу свою енергію, яка вплітається в поля об’єктів навколишнього світу, як і Земля насичує своєю силою творіння, які живуть та розвиваються на її поверхні. А зараз лише тиша… можливо все це нереальне?

Раптом чорнохламидник, що нависав над жертвою з кинджалом в руках, різко повернув голову в мою сторону і я відчув лють, яку не змогла приховати навіть темрява каптура. Так, він мене ненавидів і розуміння цього було досить моторошним.

Ще й його обличчя... чому я ніяк не можу його розгледіти, але чітко розумію, що вже бачив його раніше?
 

- Час прокидатися! Торі, вставай!, - надривний крик мобільного вирвав мене з жахливого сновидіння.

Я різко розплющив очі, відчуваючи, що серце активно калатає, а тіло починає вкривати липкий холодний піт.

Це сон… це був лише сон! Але ж… він схожий на одне з минулих видінь, яке взимку показував мені кинджал, що я продав незнайомцю, який виявився помічником Артура.

Невже підсвідомість намагається на щось мені натякнути і ми все ж таки не довели справу з чорнохламидникаи-сектантами до кінця? Ні, не може бути, адже всіх тих молодиків схопили, вони зізналися і зараз ще відбувають покарання, так що все це певно розбурхана уява, схвильована певними подіями в реальності, які викликають схожі емоцій тривоги.

Вирівнявши дихання, я доторкнувся до простирадла поруч з собою... порожньо.

Так і має бути, адже Світлана поїхала у відпустку до батьків, вирішивши взяти перерву у наших стосунках.

Я так і не наважився розповісти практичній та ніжній дівчині про своє прокляття, чи то дар, з надчутливим сприйняттям енергетики навколишнього світу. От і довів до того, що запитання, які в неї виникали через мої дивні вчинки та поведінку, переважили логічні відповіді, які я міг дати. Можливо варто все ж таки відверто з нею поговорити?

- Нам сьогодні привезуть новий товар, в обід зустріч з мером, а ввечері повертається Антоніна, - обпираючись на подушки я спробував зібратися з думками, щоб обміркувати свій дивний сон, який неодноразово повторювався останнім часом, але мій смартфон дуже серйозно почав ставитися до своєї функції помічника-секретаря і навіть не думав замовкати.

- Слухай, мені б прокинутися спочатку, - зітхнув я, потираючи рукою очі. - Давай ти розповіси мені про всі плани на сьогодні за кавою?

- Я можу потім повторити все ще раз, не проблема, - радісно замерехтів телефон. - Просто, за статистичними дослідженнями, вся інформація, яка надходить людині після пробудження, закарбовується в неї на рівні підсвідомості і визначає пріоритетність завдань на цілий день. А ти ж людина...

- Так, здається людина, - засміявся я, все ж таки підіймаючись з ліжка.

Через деякий час, смакуючи ранковою кавою, я переглядав новини, дивуючись змінам, які відбулися в світі за останній період. Технологічний прогрес, кліматичні аномалії, нові дослідження, ігри на політичних аренах... деякі речі здаються просто неможливими для людини, яка звикла існувати в постійній взаємодії з навколишнім світом.

Хм, цікаво, а як би я реагував на об'єкти в віртуальній реальності, яку так активно зараз рекламують у світовій мережі? Впевнений, що мені було б дико бачити поруч з собою мовчазні предмети. Такі ж німі, як і у моєму дивному сні, який я зараз бачу вже двічі, а то й тричі на тиждень.

Раптом, перериваючи мої роздуми, мій смартфон завібрував і на екрані висвітилось ім'я Навірського.

Поспішаючи прийняти виклик, щоб не слухати зайвий раз характеристику полісмена та його телефона від мого помічника, я в одну мить відповів на дзвінок.

- Так, слухаю. Привіт, - протяжно сказав я, ховаючи позіхання в кулак. - Щось сталося?

- Привіт. Проблем, як завжди, ціла гора, - втомлений голос Лекса пролунав не дуже оптимістично. - Я все ж таки чекаю на твій візит у відділок. Потрібна допомога.

- Я пам'ятаю, - зробивши ще один ковток кави, відповів я полісмену. - Розберусь зі своїми справами і на днях зазирну до тебе. Якраз Антоніна повернеться і буде на кого залишити крамницю.

- От дивний ти, маєш статки, купу роботи, а працівників нормально винайняти так і не хочеш, - фиркнув Лекс, почувши мою відповідь.

- Ну, ти ж знаєш, що я так звик..., - почав було я, але товариш мене перебив.