30.

Лілея відчувала, як її тіло здригалося раз за разом. І причиною цього був не холод, а слова Тархоса. Як цьому негіднику вдавалося щоразу кинути сумнів в її голову? Думки сум'яття атакували її щоразу після розмови з ним.

— Ти тут? — її губи прошепотіли це в якійсь знемозі. Вона знову відчувала себе так само як і в той день, коли її тіло тонуло десь серед океану. І від цього не було рятунку…хіба що Джай знову простягне до неї свою руку і витягне її з холодного моря. 

— А ти? — запитав її Джай. Він відчув інтонацію в її голосі? Відчув її тривогу, відчув її сумніви? Це було дивним…але це давало надію на те, що цей чоловік не просто лід та людська оболонка. 

— Я..я…Джаю, скажи це правда, що ти сам дозволив вводити тобі препарат? 

Короткі секунди…короткі вагання і коротка чоловіча відповідь:

— Правда…

“Ми стояли над тим флаконом двоє. Тархос і я. Я і Тархос. Фіолетово-синя рідина, була такою ігристою, наче то був розтоплений іній з відблиском космосу. Коли батько потряс колбою, напівпрозора рідина залишала по собі на стінках скла легкі кристали льоду. Це давало чітке розуміння того, що той, кому цю рідину таки введуть вже не буде звичайним. А ще це буде боляче…напевно нестерпно боляче і як завжди, непередбачувано. Було в тому флаконі щось чаруюче, попри всю його моторошність. 

— Дослідження показали, що це має бути лише один з вас…— виголосив вердикт батько. 

Один з нас..себто я або Тархос. Я дивився в очі батька і намагався зрозуміти чого він хоче від мене? Гаррос завжди вважав сміливішим свого первенця. Тархос і дійсно був у всьому вищим за мене — статусом, зростом, віком, обличчям, матір'ю. А ще у нього була чистіша кров, відтак було менше ризиків та побічних реакцій від дії речовини. Та якщо нічого не вийде, чи переживе батько ще й його смерть? Не те, що я…яке буде комусь діло до вуличного пса, що випадково потрапив в пишну залу. Який взагалі мав ненародитися, або провести своє життя в ланцюгах. 

— Більше немає сенсу вводити цей препарат звичайним людям. Вони або загинуть, або у кращому випадку стануть псами…

Стануть псами…так Тархос називава тих, хто вижив. У них загострювалися первісні інстинки, у когось нюх, у когось зір. Вони ставали стійкими до температур неприйнятних для звичайних людей, інколи могли мати специфічний запах. Часто неконтролювані, та їх завжди можна було підкорити або приручити собі, як вуличного пса. А я вже був псом…я відчував себе собакою ще з дитинства. 

— Більше шансів для прийняття організмом цієї сироватки у …

Та я не дав батькові договорити. Я бачив в очах Тархоса заперечення, він хотів почути своє ім'я з вуст Гарроса. І це нормально…мій брат не був слабким, він просто хотів бути собою. Залишатися спадкоємцем, не втрачати самоконтроль, не втрачати себе…

— У мене, — сказав я, перевівши погляд з брата на тата. Гаррос здивовано глянув на мене. Чи чекав він таку сміливу заяву від того, кого завжди ховав у тіні…у ланцюгах.  В очах його я побачив полегшення. Він хоч і не хотів обирати між синоном і сином…проте між родовитим і сином рабині, він би обрав раба. 

Тархос стояв мовчки. І хоч в його очах був невеличкий протест, він не промовив ні слова. 

— Це буде…— батько не відмовляв, певно просто хотів нагадати.

— Боляче..знаю.

— Це буде нестерпно…— нарешті заговорив Тархос, – Я був на кількох процедурах введення. Не певен, що хочу бачити те, що чекає на мого брата, — сказавши це, він винно опустив очі. 

— Добре, що я не бачив, — я намагався жартувати і навіть ледь всміхнувся, проте мій жарт ніхто не оцінив. Батько ще раз взяв до рук флакон з сироваткою. Рідина видавалася трохи темнішою, а стінки колби були такими холодними, наче це не скло, а шмат айсбергу. 

— Доведеться знову тебе закувати, Джаю, — він просто звернувся до мене по імені. Звернення син використовував рідко для такого як я…

— Головне, щоб не на кілька років, як в минулому, — я знову пожартував. І цього разу мій гумор підтримав Тархос. Я бачив, як кутик його губ здійнявся у посмішці. Це порадувало мене. Ми не були особливо аж близькі, але між нами ніколи не було криги. 

Тоді я вперше побачив той щит. Для всіх це була звичайна панель…тай для мене також. 

— Просто стань коло нього, він розприділятиме напругу і не дозволить тобі утекти, навіть якщо передумаєш, — пояснив мені Тархос. Мені сподобалося, що він і в свої слова вклав жартівливий тон. 

Я прислонився до щита. Він все ще був звичайним…я все ще був звичайний. Звичайний юнак, позаяк який все ж не знав, що буде опісля. І добре, що не знав…Я міцно закрив очі. Намагався триматися відсторонено, наче я не тут, а десь там серед моря. Вперто шукаю водяні лілії, щоб подарувати їх мамі на прощання. Чую прибій моря, крик чайок над головою. Аж поки холодна голка не торкається моєї шкіри, я відчуваю, як метал проколює її. А потім біль, такий пекучий…наче мені на руку хтось посадив медузу. Вона пливе перед моїми очима яскравими кольорами. Вони настільки яскраві, що здається таких немає на нашій планеті. Я бачу в її прозорому тілі відблиск яшми….Відчуваю як її мацаки обвивають усе моє тіло. Затягують все тугіше…так сильно, що я не відчуваю власного дихання. Вона обвиває все моє тіло змушуючи кричати. Я звиваюся у судомах…мене б'є струмом. Чую, як Тархос кричить увімкнути щит. “Зараз…додати ще напруги…ще струму!” Той крижаний струм мчить по моїх судинах, він як льодова лава розтікається скрізь. Мені здається, що ці тортури триватимуть вічно. Серце з кожним разом сповільнює свій ритм, а його стуки стають все тихішими. Так раптом мене починає трясти так, що навіть щит не здатний встримати мене. Мені здається, що це кінець. Медуза стала настільки яскравою, що майже на бачу світла..лише світіння. Світіння самоцвітів з самого космосу. Я тону десь в глибинах морських…там темно..там бездна.