29.

Сукня кольору ночі…Саме так подумала про дарунок від Тархоса Лілея. Шовкова слизька тканина ідеально повторила усі вигини її тіла. І ще ті перли, що всипали сукню, нагадували зорі темної нічної пори. Лілея досі не розуміла, які почуття чи то радше емоції, в неї викликає Тархос. Вона думала, що це страх, коли цей чоловік душив Джая або ж притягував до щита, але потім це змінювалося на якусь огиду від зверхньої поведінки цього паскудника. Але варто було розплющити очі, і поглянути на обличчя Тархоса, як ці стани минали. Відчути запах і все змішувалося…Це страшенно дратувало і не давало ясності свідомості, яка і так блукала десь на границі нормальності. 

За дверима вже чувся знайомий шурхіт. Це Калін прийшов по неї. 

— Я проведу…, — сухо констатував “пес”, як завжди поглядом впиваючись в бранку. За кілька днів вона вже звикла до цього. Єдине до чого вона не могла звикнути був холод….але це було добре, якщо вірити словам Джая. Щоб розуміти, що з тобою все гаразд, ти повен відчувати, що з твоїм тілом щось не гаразд. Якщо на дворі холодно, людина повинна відчувати холод. Якщо їй страшно, то страх, якщо сумно відчай. Коли ти перестаєш це все відчувати…ти просто перестаєш бути…

Тархос зустрів Лілею осяйною посмішкою. Жінка змусила відвернути свій погляд від неї, бо чим довше вона дивилася в очі цьому чоловіку, тим більше їй хотілося йому вірити.

— Сукня тобі личить, — зрештою вимовив Тархос, — У Каліна гарний смак, це через те, що його інстинкти загострені. До речі, Каліне ти можеш йти…

“Пес” покірно вклонився і кинувши швидкоплинний погляд на Лілею вийшов. 

— А ти сідай, повечеряємо разом? — вказав Тархос на стілець, коло столу.

— Це питання чи ствердження, — втупилася бранка в стіл. Тархос лиш всміхнувся кутиком губ, очевидно це було його звичкою. Так він виглядав доволі невинно і навіть якось сумирно. 

— Це запрошення. 

— А чому не запрошуєш свого брата? Знаєш, так наче заведено у нормальних сім'ях, — зухвало заявила Лілея таки сідаючи за стіл. Тархос сів навпроти неї, наповнивши її келих якимось напоєм. 

— Ти ж сама відповіла, красунечко, на своє запитання. У нормальних сім'ях. А ми мало того, що сім'я не нормальна, так ще й люди не зовсім нормальні.

— Я б не називала Джая ненормальним, — заперечила жінка, беручи келих до рук і відпиваючи трохи.

— Дефектним? — вишкірився Тархос задоволено.

— Можливо специфічним, а радше особливим, — таке висловлювання про братика повеселило чоловіка.

— Він псина неблагородна, яка прибилася до сім'ї високого походження. Колись десь читав, що в давнину таких називали байстрюками. 

— Якщо він пес, тоді хто ти? — бранка все ще відчувала смак специфічного напою з келиха. Вона як не намагалася не могла зрозуміти, що це. Навряд чи Тархос планував її отруїти, проте дивний присмак надсилав тривожні імпульси в її голову. Все невідоме, зрештою, лякає. 

— Яке банальне запитання, як для тебе, — похмурив обличчі чоловік, — Але я дам тобі не банальну відповідь, але спершу скажу, що у келиху, тебе ж це турбує, правда? 

Лілея знітилася, але зрештою відпила ще трохи напою. Вона досі не могла зрозуміти - подобається їй смак чи ні цієї рідини. 

— Це сік наполя. Він добувається з опунції, себто кактуса. У відфільтрованому вигляді волокна не відчуваються, можливо трохи кислувате, зате свіжий смак. 

— Кактус для кактуса, – скривилася жінка, — Мені не смакує…

— Я чи напій? — очі Тархоса хижо виблискують у напівтемряві. У нього однозначно погляд хижака. 

— Ні те ні інше. 

— Джай має псячі інстинкти — прихильність, вірність, покора. Хіба це погано бути псом? Мені здається в сучасному суспільстві це рідкість. Не скажу, що перевага…– скривився Тархос, — Принаймні не для самого пса…, — додав стримано посміхнувшись.

— Всі ці інстинкти притаманні і людям..нормальним людям, — заперечила жінка. 

— От тільки він не людина, — нахилився до неї Тархос. Його шепіт був дещо моторошним, — Як і я…— бранка чітко зловила в очах навпроти щось..щось теж не людське.

— І хто ж ти? 

— Знаєш, як кажуть про людей, що не вживаються укупі? Що вони живуть як пес з котом. Ти бачила його тату…на шиї, руках…Звісно бачила, — всміхнувся Тархос наче сам до себе, — У мене теж є, — звівся Тархос і навис над Лілеєю темною хмарою. Потім стяг з себе футболку і повернувся спиною. На ній дійсно були специфічні візерунки, — Можеш торкнутися, я, на відміну від Джая, струмом не битимуся.

Лілея несміливо торкнулася чужої спини. Її пальці несміливо тяглися вздовж темних ліній, що звивалися і перепліталися між собою. 

— На що це схоже тобі?

— На..на сліди від пазурів хижаків. 

Тархос розвернувся до бранки обличчям. На мить щось в його очах зблиснуло. Щось таке хиже, невідоме, незрозуміле. 

— Це меланістична форма ягура. Знаєш що це? 

— Ні.

— Чорна пантера. Меланізм – це генетична мутація, через яку в організмі виробляється більше темного пігменту меланіну. Але якщо придивитися під певним кутом або на сонці, можна побачити прихований плямистий візерунок під темною шерстю, — Лілея помітила в його погляді вузькі зіниці, ті які бувають у кішок, — Ідеальна тварина, практично безшумна, швидка, темне забарвлення робить їх ідеальними мисливцями ночі. І вони мають гарний нюх, саме тому я люблю вивчати людей нюхом.

— Зате пантери не володіють гарним запахом, — відштовхнула жінка від себе Тархоса. Мимоволі скривилася.

— Так, вони мають виразний запах, який не завжди приємний для людини. можуть пахнути мускусом, вологою шерстю та землею. Деякі люди кажуть, що великі кішки мають "солодкуватий" або "пряний" запах.

— То ти і над собою експериментував? — скривилася Лілея.

— Я? А з чого ти взяла, красунечко, що це я зробив з Джаєм таке? — запитання Тархоса змусила бранку здригнутися. В горлі знову пересохло, тож вона потяглася за келихом, — Зі слів Джая, так? А з чого ти віриш йому і не віриш мені? З кількості днів, що ми разом, ти знаєш його рівно стільки ж як і мене. Може…— задумливо вів розмову Тархос вглядаючись у очі дівчини, — Він сам на це погодився? Сам захотів стати таким…адже в результаті, самоцвіти все-таки у нього, не у мене?