Розділ 5

Решта ночі минула як у маренні. Ми просиділи на підлозі до світанку, майже не розмовляючи. Ця тиша не обтяжувала, але тривожило те, що творилося в думках: я була навіть рада, що чоловік мовчить і не тисне на те рішення, яке насправді вартувало йому життя.

Проходячи поглядом по його рисах, я розуміла: воно більше не належало моєму рукопису. Його життя належало йому самому. Він діяв як окремий організм. Як я могла вирішувати долю персонажа, який усвідомив себе?

Світанок зафарбував небо у ніжно-рожеві та золотисті кольори. Сонце повільно виповзало з-за лісу, проганяючи нічні тіні. Коли перші промені торкнулися тканини, що завішувала дзеркало, Дален підвівся, допомагаючи мені стати на ноги. Його рухи були обережними, майже тендітними.

— Час вийшов, Єво, — сказав він. Голос звучав глухо. — Вдень портал у мій світ закриється. Я йду зараз. Тобі залишається тільки запечатати дзеркало після мого відходу, і я стану для тебе лише…

— Лише кількома абзацами тексту, які я маю стерти, — тихо закінчила я.

Дален кивнув, не відриваючи від мене погляду сірих очей.

— Або просто розбий це кляте скло, щойно я опинюся по той бік.

Я розгублено подивилася на чорне простирадло.

— Розбити? Але як... це ж не моє! Я навіть не знаю, як працює ця магія! А якщо воно вибухне чи випустить ще якусь мерзоту? А ти?

Дален зітхнув і потер перенісся.

— Дзеркало належить не тобі, так, ну поясниш, що розбила кішка, так буває. В цьому світі, коли я пройду, воно стане простою річчю. Візьмеш стілець і вдариш по склу. Знищиш прохід — розірвеш зв'язок. Усе просто. А щодо мене... — він відвів погляд убік вікна. — Я не повернуся у твою книгу, Льодяшко. Буду триматися, поки зможу, принаймні. Піду шукати ковен рівноваги. Вони обіцяли мне життя і волю. Можливо, знають ще якісь способи залишити мене живим, запропоную їм винагороду, придумаю щось. Помирати на твоїх сторінках, не зробивши бодай чогось, я не планую.

Усередині мене все стиснулося в тугий, болючий клубок. Він навіть не озвучив варіанту, що я могла вирішити не вбивати його. Настільки загубив віру в те, що це можливо?

Ось і все. Життя — це не казка, Єво. Він піде виборювати своє право на життя десь у чужих світах, а я залишуся тут, у порожньому холодному будинку, з дедлайном, редакторкою і рукописом, який доведеться переписувати з нуля, бо я щойно втратила головного антагоніста й не зможу більше написати про нього ані рядка.

— Ти впевнений, що дійдеш до того ковену? — запитала я, обіймаючи себе руками, щоб стримати тремтіння.

— Не впевнений, — чесно відповів він, і кутик його губ смикнувся в знайомій усмішці. — Але це набагато краще, ніж покірно чекати на власну страту.

Він підійшов до дзеркала і потягнувся до чорної тканини.

— Стривай, — кинула я йому в спину і важко ковтнула. — Можеш не шукати ковен, я не буду... Не буду... Ти не помреш. Точно — не на сторінках мого рукопису.

Чоловік повільно розвернувся до мене. Його кадик здригнувся, очі здивовано розширилися.

— Чому? — прошепотів він, роблячи крок до мене.

Я гірко розсміялася.

— Бо я не вбивця.

Чоловік кліпнув раз, потім інший… Подолавши відстань між нами, Дален обережно, але міцно стиснув мене в обіймах.

— Дякую, Льодяшко, — видихнув він у мою скроню.

Чоловік відхилився від мене, і я помітила, як його плечі злегка опустилися. Дален заглянув у мої очі, переводячи погляд на губи. Я не мала змоги стриматися — сама перетнула межу, торкнувшись своїми вустами його.

Він ще міцніше стиснув мене в обіймах, цілуючи у відповідь — спочатку ніжно й обережно, а потім пристрасно, майже ненаситно. Його руки гладили мене по волоссю, а моє серце гупало у грудях так сильно, що, здавалося, вся кімната наповнилася цим звуком.

Дихання не вистачало, і я відсторонилася першою, схиливши голову на його груди. Він дихав так само важко, продовжуючи пестити моє волосся.

— Знаєш, — прошепотів чоловік у мої пасма, — до дідька все. Я хочу жити. Але якщо мені доведеться обирати між тисячею світів і одним днем поруч із тобою... я навіть не знаю, що оберу.

Я підняла голову. Його сірі очі потемніли, на вилицях ходили жовна, а пальці продовжували ледь відчутно перебирати мої пасма.

— Далене, ти офігів? — тихо кинула я, відчуваючи, як очі наповнюються вологою.

Чоловік хмикнув, але усмішка вийшла натягнутою.

— Знаєш, не розумів я того дурня — головного героя твоєї книги. Він, як зустрів дівчину, ніби потупішав й розклеївся. Але зараз… — його очі пройшлися моїм тілом й знову знайшли мої очі, — все стало ясно.

По моїй щоці скотилася сльоза, і чоловік витер її гарячою долонею.

— Ну, Льодяшко… Не треба. Я всього лише персонаж.

Я зиркнула на нього, і Дален розсміявся, замовкаючи.

Серце розривалося. Здавалося, ось я нарешті знайшла «того самого»… І одразу мала втратити, як і контракт на книгу. Але його я вже встигла відпустити в голові — ця думка чомусь не лякала, а навпаки, зняла важку брилу з плечей.

Дален, здавалося, вловив цю зміну в моєму погляді. Його напружені плечі трохи розслабилися, а усмішка стала ширшою.

— Ти виглядаєш так, ніби щойно задихала по-справжньому, вільно, Льодяшко, — тихо зауважив він, ковзнув пальцями вище, затримавшись на моїй вилиці.

— Бо так і є, — видихнула я. — Начхати на той контракт. Моє життя і мої герої належать тільки мені.

Чоловік повільно кивнув. Його рука плавно спустилася до моєї долоні, і ніжно, майже невагомо переплів наші пальці.

— Як і я, — прошепотів він.

І я здригнулася від того, наскільки інтимно й відверто це прозвучало.

Чоловік дивився на мене довго, то відкриваючи рота, ніби хотів щось сказати, то знову закриваючи, ковтаючи слова й кусаючи губи. Я стиснула міцніше його долоню, і він все ж наважився:

— Якщо цей світ більше не тримає тебе за горло, Єво... — його голос звучав м'яко. — Тоді, може, підеш зі мною? В гості. Побачиш світи на власні очі… Зможеш спробувати все, про що тільки мріяла й писала.