Глава 8. Чужий почерк

У неділю Олена знайшла в шухляді письмового столу записку, яку не повинна була читати.

Олесина знайома домовилася приїхати подивитися на стіл після обіду й, якщо він підійде, відразу його забрати. Тому потрібно було звільнити шухляди, відсунути меблі від стіни й перевірити, чи не розхиталися ніжки.

Олена почала з верхньої.

Там лежали старі ручки, шкільна лінійка, розряджений ліхтарик і два непарні навушники. Під ними знайшлася невелика коробка з фотографіями. На верхньому знімку Олеся стояла біля шкільної дошки у святковій блузці, з величезним білим бантом на голові. Одну руку тримала за спиною, другою стискала букет для вчительки.

Олена відклала фотографію. У нижній шухляді виявилося значно більше речей.

Кілька зошитів, старий щоденник, грамота за участь у математичному конкурсі, листівка від подруги. Усе перемішалося з кабелями, запасними батарейками й паперами, які донька давно збиралася розібрати.

Записка лежала між сторінками одного із зошитів.

Звичайний аркуш у клітинку, складений учетверо. Ззовні великими дитячими літерами було написано: «ОЛЕСІ».

Олена розгорнула його настільки, щоб побачити перший рядок.

«Я знаю, що ти на мене образилася…»

Вона зупинилася.

Почерк був не доньчин. Мабуть, писала подруга. Можливо, років десять тому, коли дівчатка сварилися через місце за партою, спільні фотографії та якісь таємниці, які дорослим видавалися смішними, а для них були дуже важливими.

Олена вже готова була прочитати далі. Може, навіть упізнала б ім'я дівчинки.

Але з кімнати долинув телефонний дзвінок.

Олеся питала, чи не забула мати про машину. Знайома вже домовилася з водієм, вони могли під'їхати трохи раніше, якщо стіл готовий.

Олена відповіла, що майже все зібрала.

Поклавши телефон, вона кілька секунд тримала записку в руках. Потім склала за старими згинами й повернула до зошита.

Усе, що донька хотіла розповісти про своє дитинство, вони вже обговорювали. А те, чого не розповідала, навряд чи потребувало материнського розслідування через стільки років.

Олена поклала зошити в коробку й заходилася виймати стіл із ніші.

Звичайно, він не проходив.

Довелося відкручувати бічну полицю, яку колись прикріпили для принтера. Один шуруп прокручувався, другий заіржавів. Олена принесла інструменти, спробувала іншу викрутку, потім знайшла маленькі плоскогубці.

До приходу перевізників полиця трималася вже на одному гвинті.

Олеся приїхала із подругою, невисокою дівчиною в окулярах. Та відразу запитала, чи можна оглянути стіл, бо брат мав ставити на нього комп'ютер і два монітори. Поки вона перевіряла стільницю, Олеся допомагала матері остаточно зняти полицю.

Шуруп піддався саме їй.

Олена спробувала пожартувати, що в сім'ї тепер є власний майстер. Олеся відповіла, що після переїзду вже могла б брати плату за дрібний ремонт.

Водій подзвонив знизу. Чоловік не знайшов місця для паркування й попросив не затримуватися.

Почалася метушня.

Стіл виносили боком. У дверях він зачепив косяк, залишивши маленьку подряпину. Олеся намагалася її роздивитися, але мати відмахнулася. У квартирі було достатньо подряпин, і більшість з'явилася ще задовго до цього столу.

Коли меблі нарешті забрали, у кімнаті стало незвично просторо.

На місці столу залишилася світліша смуга шпалер. Під вікном знайшлася загублена кілька років тому кулькова ручка й засохлий листок кімнатної рослини. Олена підмела підлогу, відчинила вікно й перенесла коробку з доньчиними речами до шафи.

Потім Олеся повернулася по забутий пакет.

Побачила коробку, зазирнула всередину й засміялася: невже мати досі зберігала її старі шкільні зошити?

Вона забрала кілька фотографій, грамоту й ту саму записку, яку Олена не дочитала.

Прочитала два рядки, впізнала почерк і почала сміятися ще голосніше.

Виявилося, це писала однокласниця, з якою вони посварилися через хлопця. Обидві були в нього закохані, хоча хлопець тоді більше цікавився комп'ютерними іграми й узагалі не здогадувався про причину конфлікту.

Олеся не могла пригадати, як довго вони не розмовляли. Здається, три дні. Потім помирилися й ще кілька років сиділи за однією партою.

Вона склала записку й поклала до кишені.

— А ти все це читала?

Олена відповіла, що знайшла аркуш серед паперів, побачила ім'я й зрозуміла, що він не для неї.

Донька здивовано підняла брови.

— Оце витримка.

Вона сказала це жартома, навіть не відриваючись від фотографій.

Олена засміялася разом із нею.

За кілька хвилин Олеся пішла.

Мати залишилася в порожній кімнаті й довго витирала пил із підвіконня. Потім пересунула крісло ближче до вікна, принесла невеликий торшер і поставила поруч книжкову полицю.

Олена ще трохи постояла, придивляючись, чи не заважає крісло проходу. Потім вирішила, що нехай поки буде так.

Завтра вона мала зустрітися з Аллою Юріївною.

Цього разу відкласти розмову не вийде.

Керівниця медичного центру зустріла її в понеділок із роздрукованим графіком відпусток.

Дві медсестри попросили вихідні на однакові дати, а ще з'ясувалося, що постачальник медичних матеріалів змінив умови доставки. Алла Юріївна вже пів години телефонувала, уточнювала, домовлялася й робила позначки червоною ручкою.

Олена сіла навпроти й почекала, поки та закінчить розмову.

Керівниця зняла окуляри, відклала документи й попросила ще раз розповісти про блокнот. Тепер спокійно, від початку.

Олена розповіла.

Про знахідку за кріслом. Про те, як шукала ім'я власниці, потім зацікавилася віршами й почала повертатися до них. Про свої припущення щодо пацієнток. Про консультацію Світлани Ковальчук, під час якої поставила стороннє запитання про вірші.

Алла Юріївна кілька разів перепитала окремі подробиці.

Її цікавило, хто мав доступ до зошита, де він зберігався, чи робили копії сторінок і чи обговорювався зміст із іншими працівниками. Вона також уточнила, чи не залишила Олена якихось записів про поезію в медичних картках пацієнток.