Глава 7. Не про вас

У п'ятницю о восьмій двадцять три Світлана Ковальчук скасувала наступну консультацію.

Повідомлення надійшло через електронну форму клініки. Зазвичай пацієнти обирали одну з готових причин: зміна планів, погіршення самопочуття, особисті обставини. Світлана скористалася полем для довільного тексту.

Написала, що поки не планує продовжувати зустрічі. Подякувала за допомогу й попросила не телефонувати їй із пропозиціями нового часу.

Віра переслала повідомлення Олені, бо у графіку звільнилася година, яку потрібно було заповнити. Запитала, чи можна запропонувати цей час іншій пацієнтці.

Олена прочитала текст двічі.

За кілька хвилин відповіла, що можна.

Насамперед їй захотілося зателефонувати Світлані особисто. Можна було пояснити, чому на попередній консультації виникло стороннє запитання, ще раз перепросити, запропонувати обговорити непорозуміння. Можливо, Світлана погодилася б прийти хоча б для того, щоб нормально завершити роботу.

Олена навіть відкрила її медичну картку.

Але жінка написала досить виразно: телефонувати не потрібно.

Зрештою лікарка попросила Віру надіслати стандартне підтвердження скасування запису з інформацією про те, як звернутися повторно за бажанням. Нічого більше.

Віра виконала прохання й повернулася до своїх справ.

Олена залишилася сидіти перед комп'ютером.

Її дратувало, що причини скасування вона так і не знала. Світлана могла бути незадоволена консультаціями, могла знайти іншого спеціаліста, могла вирішити тимчасово припинити лікування. У неї й справді було багато роботи, а попереду — складний період із підготовкою доньки до вступу.

Однак Олена майже відразу обрала найнеприємніше пояснення.

Через те запитання про вірші.

І тепер уже сама поводилася так, як останніми тижнями поводилася зі знайденим блокнотом: мала мало інформації, але дуже переконливу історію про її значення.

Вона закрила картку.

У коридорі щось упало. Почулися приглушене жіноче вилаяння й гуркіт металевого предмета.

Олена підвелася.

Біля дверей господарської кімнати Світлана Степанівна стояла над перекинутим відром. Вода розтеклася по плитці, дісталася до плінтуса й повільно повзла в бік кабінету невролога.

Прибиральниця сердито дивилася на пластикову ручку, яка відламалася з одного боку. Відро було те саме, нове, з незручною педаллю для віджимання швабри. Його купили нещодавно, але воно вже встигло зіпсувати жінці кілька робочих ранків.

Вона повідомила, що більше не збирається ним користуватися.

Олена допомогла підняти відро, поки Світлана Степанівна збирала воду ганчірками. До них приєдналася медсестра, принесла ще два рушники, які вже списали для господарських потреб.

За десять хвилин підлога знову була сухою.

Світлана Степанівна роздивилася тріснуту ручку, акуратно поклала її до відра й понесла все в підсобку. Вона збиралася показати річ завгоспу й вимагати повернути старе обладнання.

Олена запропонувала допомогти донести.

Прибиральниця відмовилася. Відро тепер було порожнє й майже нічого не важило. А лікарка, мабуть, має свої справи.

Олена повернулася до кабінету.

Звичайна ранкова метушня трохи допомогла. Потрібно було перевірити записи, підготувати документи й зателефонувати технічній службі щодо несправного принтера.

Вона взялася до роботи.

Марина з'явилася в клініці з пластиром на зап'ястку.

Пластир був яскраво-жовтий, із маленькими намальованими рибками. Марина кілька разів намагалася прикрити його рукавом, але той задирався. Нарешті вона пояснила, що це справа рук нового мешканця квартири.

Кошеня все-таки забрала.

Сірий котик із білим вухом виявився набагато енергійнішим, ніж обіцяли в притулку. У перший же вечір він перекинув миску з водою, заліз за пральну машину й пів години відмовлявся виходити. Наступного ранку навчився стрибати на кухонний стіл. А вчора спробував уполювати Маринину руку, коли та застібала переноску.

Вона показала фотографію.

На знімку маленький кіт сидів усередині порожньої каструлі й дивився просто в камеру. Від білого вуха до ока тягнулася нерівна сіра пляма.

Марина назвала його Пончиком.

Спочатку збиралася назвати Марсом, але кіт на це ім'я не реагував. На Пончика теж, зате воно краще відповідало його поведінці.

Олена розглядала фотографію, поки Марина розповідала про знайомство з волонтерами притулку. Забирати кошеня поїхала разом із сестрою. Таксі замовили заздалегідь, але водій кілька разів переносив час прибуття, і Марина дуже розхвилювалася. Урешті вони вирішили пройти частину дороги пішки.

Це був перший за останні місяці маршрут, який вона не продумала до найдрібніших деталей.

Вони довго шукали потрібний будинок, звернули не в той провулок, пройшли повз маленький ринок. Сестра купила яблука, Марина — пляшку води. Коли нарешті дісталися притулку, її серце калатало, долоні спітніли, але вона не попросила відразу повертатися додому.

Їй хотілося забрати кота.

Зрештою кошеня виявилося зовсім не таким спокійним, як на фотографіях, зате Марина відразу його впізнала.

Вона розповідала все це швидко, перескакуючи з однієї подробиці на іншу, і Олені кілька разів доводилося уточнювати послідовність подій. Але тепер Марина не виглядала людиною, яка прийшла лише за підтвердженням того, що з її серцем нічого страшного не відбувається.

Найбільше хотіла обговорити інший випадок.

У середу спробувала спуститися в метро.

Зробила це не випадково. Вони вже обговорювали поступову роботу зі страхом і униканням, необхідність рухатися посильними кроками та не вимагати від себе миттєвого результату. Марина вирішила почати з того, щоб зайти у вестибюль станції й трохи там побути.

Обрала час, коли людей мало.

Дійшла до турнікетів, зупинилася. Серце почало битися швидше. Марина відчула знайоме напруження в грудях, їй захотілося негайно вийти.