Глава 4. Стороннє запитання

У вівторок Олена прийшла на роботу з чужим котом на рукаві.

Рудий сусідський нахаба, якого весь під'їзд називав Борисом, хоча господарка наполягала на імені Боніфацій, зустрів її біля ліфта. Він мав звичку тертися об ноги людей, що поспішали, а особливу прихильність виявляв до темного одягу. Олена відсунула його сумкою, погладила між вухами й лише дорогою до клініки помітила, що чорне пальто від ліктя до зап'ястка вкрилося рудою шерстю.

Довелося дорогою купити липкий ролик.

У клініці Віра саме сперечалася з представником компанії, яка обслуговувала кавовий автомат. Напередодні автомат забрав гроші в пацієнта, не видавши кави. Сума була невелика, проте чоловік наполягав на поверненні й мав рацію. Представник компанії стверджував, що без номера транзакції нічого зробити не може. Віра вже встигла знайти номер, фотографію екрана й контактний телефон постраждалого, але тепер з'ясувалося, що претензію потрібно оформлювати через іншу службу.

Вона говорила з тією особливою стриманістю, після якої зазвичай хтось із колег пропонував їй чай.

Побачивши Олену, адміністраторка прикрила слухавку долонею й повідомила, що наступного разу просто повісить на автоматі табличку про те, що каву він не продає, а приймає пожертви.

Олена засміялася й пішла до кабінету.

До початку прийому залишалося двадцять хвилин. Вона ввімкнула комп'ютер, відкрила розклад і побачила біля прізвища Світлани Ковальчук дві літери.

«Тв.»

Минулої п'ятниці ця позначка здалася їй цілком невинною. Тепер, після вихідних, під час яких вона кілька разів поверталася думками до знайденого зошита, літери виглядали дивно. У календарі, де зазвичай зазначали перенесення записів, тривалість прийомів та організаційні питання, раптом з'явилося щось, що стосувалося її особистої цікавості.

Олена навела курсор на позначку.

Можна видалити її зараз. Нічого складного.

Але тоді вона знову подумала про Світлану, яка викладала фортепіано, переживала розлучення й не хотіла віддавати чоловікові старі ноти.

Вірш про струни був короткий, але Олена пам'ятала його майже напам'ять. Особливо останні рядки про те, що можна терпіти фальшиву гру, навіть коли від неї боляче.

У Світлани вистачало причин написати таке. І навіть достатньо злості для останнього рядка.

З іншого боку, вона могла ніколи в житті не написати жодного вірша.

Олена залишила позначку.

Двері прочинилися. Віра принесла підписати документи й нагадала, що в середу потрібно буде звільнити кабінет на пів години раніше: технічна служба планувала перевірити вентиляцію. Минулого разу майстри відкрутили решітку й залишили її на підлозі. Прибиральниця потім довго з'ясовувала, куди подіти зайві гвинти.

Поки Олена розписувалася, адміністраторка згадала про темно-синій блокнот. Ніхто його поки не шукав.

Вона сказала це без особливого значення, просто тому, що бачила зацікавленість лікарки. Потім почала розповідати про чоловіка, який нарешті прийшов по парасолю, але не впізнав її серед інших загублених речей. Довелося показувати три. Він вибрав найновішу, хоча Віра майже напевно пам'ятала, що залишав стару з дерев'яною ручкою.

Олена порадила не віддавати речі, якщо їхню належність не вдалося підтвердити.

Віра й сама це знала. Проте була рада, що лікарка погодилася з нею, бо чоловік учора мало не посварився через ту парасолю.

Коли адміністраторка вийшла, Олена ще раз подивилася на календар.

Світлана мала прийти о десятій.

Першою цього ранку була жінка, яка працювала в невеликому продуктовому магазині й останні кілька місяців погано спала. Вона принесла результати аналізів, список ліків і повідомлення від сімейної лікарки, яка рекомендувала звернутися до психіатра.

Під час консультації з'ясувалося, що пацієнтка змінила графік роботи. Раніше виходила переважно вранці, тепер погодилася на кілька вечірніх змін, бо колега пішла у відпустку. Додому поверталася пізно, їла нерегулярно, після роботи ще довго переглядала телефон.

Олена уточнила симптоми, попередні захворювання, ліки, тривожні переживання й інші важливі обставини. Їхня розмова кілька разів відхилялася від медичних питань, бо жінка хотіла поскаржитися на нову завідувачку магазину. Та була молодшою за більшість продавчинь, вимагала вести облік через застосунок і постійно пояснювала, як правильно спілкуватися з покупцями.

Найбільше пацієнтку обурювало, що завідувачка заборонила працівникам забирати додому хліб, який залишався наприкінці дня. Тепер його списували окремо, а вона звикла приносити дві-три булочки онукам.

Ця історія не мала прямого стосунку до сну, але Олена не поспішала її переривати. З неї поступово стало зрозуміло, як жінка переживала зміни на роботі й чому вечорами не могла заспокоїтися.

Коли консультація закінчилася, пацієнтка попросила дозволу сфотографувати рекомендації, бо боялася загубити папір.

Олена погодилася.

Жінка сфотографувала, перевірила знімок і нарешті зібралася йти. Уже на порозі згадала, що чоловік теж погано спить, але до лікаря не піде, бо вважає це марнуванням грошей.

Олена запропонувала передати йому інформацію про можливість особистої консультації.

Пацієнтка скептично усміхнулася. Чоловік, мовляв, її й так не слухає, зате чужим людям охоче розповідає, як правильно жити.

Коли двері зачинилися, Олена дописала записи й перевірила час.

За кілька хвилин мала прийти Світлана.

Вона відсунула клавіатуру, поправила серветку під чашкою й відчинила вікно. У дворі вантажник витягав із мікроавтобуса пакунки з побутовою хімією для магазину. Дві великі коробки вже стояли на тротуарі, третя ніяк не проходила у двері автомобіля. Чоловік повертав її то одним боком, то іншим, а напарник давав поради, не випускаючи цигарки.

Олена кілька хвилин дивилася на них.

Потім почула кроки в коридорі й зачинила вікно.

Світлана прийшла з тонкою папкою для нот, великою сумкою та пакетом, із якого визирав край подарункового паперу.