Глава 3. Драбина

На наступній сторінці були ноти.

Принаймні Олена спочатку так подумала, побачивши кілька коротких рядків, розділених великими проміжками. Вона посунула блокнот ближче до лампи й прочитала:

...Твої пальці - це ноти
Моє серце - це струни

Музика. Звичайний образ, яким навряд чи можна когось здивувати. Ще в школі Олена чула пісні про серце-скрипку, душу-струну й кохання, яке неодмінно мусило на чомусь грати. Але ці рядки були написані рукою, і хтось, очевидно, вважав їх достатньо важливими, щоб залишити в зошиті.

Вона дочитала вірш до кінця.

Йшлося про фальш, про гру, яку лірична героїня готова терпіти, хоч це й завдає їй болю. Останні слова прозвучали у свідомості Олени вже голосом Світлани Ковальчук.

Це сталося так природно, що вона не відразу помітила підміну. Світлана з її музичною школою, розлученням, образою на чоловіка й безсонням. Їй пасували ці рядки. Особливо про фальш. Жінка, яка все життя навчала дітей чути неправильні ноти, могла використати професійну метафору для власного нещасливого шлюбу.

Олена навіть пригадала, як Світлана поправляла футляр із нотами на колінах. Увесь день говорила про розлучення стримано, а потім раптом розсердилася через коробку старих збірників, які чоловік вимагав повернути.

Виходила майже готова історія.

Залишалося тільки довести, що зошит належав саме їй.

Олена відсунулася від столу.

Це ж треба. Стільки років практики, стільки розмов із пацієнтами про помилкові припущення, а сама за кілька хвилин вигадала цілу біографічну сцену на основі двох рядків. Слово «струни» могло означати будь-що. Людина, яка ніколи не тримала музичного інструмента, теж знала, що таке струни.

Вона знову перегорнула сторінку й повернулася до вірша про пам'ять.

Тепер уже згадалася Галина.

Дуже зручно. Музика — Світлана. Пам'ять — Галина. Безнадія — Ірина. Очікування коханої людини — Катерина.

Олена почала подумки підбирати вірші до решти пацієнток і роздратувалася. Досить було б знайти кілька рядків про незалежність — і можна записувати Оксану. А щось про страх чи серцебиття охоче прилаштувалося б до Марини.

З таким підходом авторкою блокнота можна зробити будь-кого.

На телефоні висвітилося нагадування про завершення робочого дня. Олена вимкнула його, зібрала окуляри, ключі й папери. Блокнот поклала в шухляду свого столу, хоча розумніше було б повернути його до приймальні. Віра вже пішла, а шафа зі знайденими речами замикалася. Нічого страшного, вранці віднесе.

Зачиняючи кабінет, Олена згадала, що так і не з'ясувала, чи були в зошиті якісь контакти. Почала з цього, а закінчила чужими віршами. Номер телефону, якщо він узагалі існував, міг бути написаний на останній сторінці.

Завтра перевірить.

Біля виходу прибиральниця Світлана Степанівна намагалася викрутити швабру. Відро було нове, із педаллю, яка мала б полегшувати роботу, але виявилася надто тугою. Жінка вже встигла посваритися з конструкцією й тепер розглядала її так, наче збиралася розібрати на запчастини.

Олена запропонувала допомогу. Удвох вони кілька хвилин натискали на педаль, повертали відро різними боками й урешті виявили, що пластикову вставку встановили неправильно.

Світлана Степанівна вирішила більше нічого не міняти. Старе відро було важке, зате хоч зрозуміло, як ним користуватися.

Олена засміялася й вийшла надвір.

На вулиці пахло мокрим листям, автомобільними вихлопами та свіжим хлібом із пекарні за рогом. Після денного дощу тротуари ще не висохли. Біля зупинки чоловік похапцем заштовхував у маршрутку велику картонну коробку, водій сердився, пасажири давали поради. Якась жінка з дитячим візком вирішила не чекати завершення суперечки й пішла до наступної зупинки.

Олена зайшла до магазину по молоко.

Взяла також яйця, хліб, помідори й упаковку печива. У черзі побачила маленьку дівчинку, яка тримала в руках гумового динозавра й намагалася посадити його на ваги біля каси. Мати кілька разів просила припинити, потім махнула рукою. Динозавр важив сорок сім грамів, про що дівчинка повідомила всім охочим.

Олена вже розрахувалася, коли згадала про драбину.

Звичайно. Донька просила привезти її завтра.

Вона поставила пакети на підвіконня біля виходу, дістала телефон і перевірила повідомлення. Олеся написала, що змогла б забрати драбину сама після роботи. Це навіть краще. Не доведеться везти її через пів міста.

Олена погодилася й додала, що може приготувати вечерю.

Відповіді довго не було.

Додому вона йшла, думаючи, чи залишилися в морозильнику вареники. Донька любила з картоплею та грибами, але останнім часом майже не їла смаженого. Може, краще зробити салат. Або запекти курку. Утім, Олеся могла вже повечеряти десь із подругою й заїхати лише на десять хвилин.

Біля будинку прийшло повідомлення.

Донька погодилася на вечерю, але попросила не готувати нічого спеціального. Їй цілком вистачить чаю.

Олена прочитала, сховала телефон і все-таки зайшла до сусіднього магазину по куряче філе.

У квартирі було прохолодно. Опалення ще не ввімкнули, а старі вікна пропускали повітря біля підвіконь. Олена перевдяглася в домашні штани, поклала продукти в холодильник і пішла шукати драбину.

Та стояла на балконі за коробкою з ялинковими прикрасами, двома порожніми вазонами й рулоном старих шпалер. Олена пам'ятала, що залишила шпалери на випадок ремонту, хоча вже давно не могла пригадати, до якої кімнати вони підходили.

Драбина не хотіла виходити.

Вона зачепилася за ручку шафи, потім за дверну раму. Олена спробувала повернути її боком, ударила себе по гомілці й голосно вилаялася.

Сусідський собака за стіною загавкав.

— Уже все, — сказала Олена невідомо кому.

Собака не повірив.

Драбину вдалося витягти аж із третьої спроби. Вона була в пилюці, а на нижній сходинці залишилася стара пляма білої фарби. Олена протерла метал вологою ганчіркою й поставила біля вхідних дверей.