Глава 1. Поки все нормально

Олена Журавська дізналася, що її донька збирається переїхати, від чужої жінки в ліфті.

Сусідка з восьмого поверху, яка все життя знала більше за інших, поцікавилася, чи вже знайшли машину для перевезення речей. Олена не відразу зрозуміла, про які речі йдеться. Довелося вислухати розповідь про знайомого перевізника, що бере недорого, але його краще замовляти заздалегідь, бо перед вихідними завжди зайнятий. Виявилося, Олеся знайшла квартиру ближче до роботи й тепер готувалася перевозити меблі.

Олена подякувала за телефон перевізника, хоча записувати його не збиралася. До виходу з будинку залишалося два поверхи. Потрібно було протриматися ще трохи.

Уже надворі вона дістала телефон і знайшла вчорашнє повідомлення доньки. Там справді йшлося про квартиру. Олеся просила передзвонити, коли буде вільна хвилина, а Олена відповіла, що ввечері обов'язково поговорять. Увечері вона закінчувала медичні записи, потім прала й заснула під увімкнений телевізор.

Повідомлення так і залишилося без відповіді.

Вона могла зателефонувати зараз. До клініки було хвилин п'ятнадцять ходи, а перша консультація починалася о пів на десяту. Але донька, найімовірніше, вже збиралася на роботу. Час невдалий. Краще ввечері, коли можна буде спокійно все обговорити.

Олена сховала телефон.

Біля переходу кілька людей стояли, дивлячись на дорогу. Дві машини зупинилися ще до світлофора. За хвилину дев'ята — і Олена згадала про загальнонаціональну хвилину мовчання.

Вона стала поруч із чоловіком, який тримав в одній руці паперовий стаканчик кави, а в другій — оберемок білих хризантем. Вітер тріпав обгортку, одна квітка вислизнула, він спробував її впіймати, пролив каву на рукав і розгублено залишив усе як є.

Олена мимоволі простягла руку, притримала обгортку.

Чоловік вдячно кивнув.

Коли рух відновився, він підібрав квітку й пішов у бік метро. Олена ще трохи постояла, чекаючи зеленого сигналу, хоча кілька пішоходів уже перейшли дорогу.

У магазині біля клініки вона купила воду й маленький сирок. Снідати вдома не встигла. Сирок поклала до кишені пальта, а про нього згадала лише тоді, коли в роздягальні намацала щось холодне й м'яке.

Добре хоч обгортка витримала.

Приймальня приватного медичного центру містилася на першому поверсі звичайного житлового будинку. Колись тут була стоматологія, і про це досі нагадувала вузька ніша біля входу, де стояв великий акваріум. Риб давно не було. Тепер у ніші розміщувався автомат із водою, який однаково погано наливав і холодну, і гарячу.

Адміністраторка Віра саме пояснювала комусь телефоном, що довідку про консультацію можна отримати після прийому, а електронний рецепт не видають за проханням родички пацієнта. Побачивши Олену, вона підняла два пальці: зачекати хвилинку.

Віра мала звичку відповідати на три запитання одночасно. Їй це здебільшого вдавалося. Вона могла домовлятися про перенесення запису, паралельно рахувати здачу й нагадувати прибиральниці, що в другому туалеті закінчилися паперові рушники. У хвилини справжнього перевантаження переходила на надзвичайно ввічливий тон, який персонал клініки навчився сприймати як попередження.

Олена зайшла до кабінету, ввімкнула комп'ютер і взялася за записи попереднього дня. Один пацієнт учора забув результати аналізів, інший надіслав їх тричі — окремими фотографіями, потім одним файлом і ще раз фотографіями, бо побоювався, що файл не відкриється.

На столі знайшлася записка від прибиральниці. У п'ятницю та пообіцяла пересадити фікус, але тепер повідомляла, що рослині потрібен більший горщик. Наприкінці акуратно дописала: «Це вже терміново».

Олена глянула на фікус біля вікна. Він стояв у тому самому горщику четвертий рік і, здається, давно перестав мати будь-які сподівання щодо персоналу.

Постукала Віра.

Від ранкової телефонної ввічливості в неї нічого не залишилося. Перша пацієнтка вже прийшла, чекала у приймальні й попросила перевірити, чи точно її записали до психіатрині, а не до кардіолога. До того ж двічі запитала, чи можна буде вийти раніше, якщо їй стане зле.

Віра не приховувала, що дівчина її трохи виснажила. Водночас сама принесла їй води й посадила ближче до дверей, бо помітила, як та придивлялася до виходу.

Олена переглянула анкету.

Марина, двадцять вісім років. Звернення вперше. Прискорене серцебиття, відчуття нестачі повітря, страх знепритомніти в транспорті. Консультації сімейного лікаря та кардіолога вже були.

У графі про попередній психіатричний досвід значилося: «Немає. Сподіваюся, надовго».

Олена всміхнулася й попросила запросити пацієнтку.

Марина виявилася вищою, ніж здавалося на фото в анкеті, й значно молодшою на вигляд. Вона зайшла швидко, поставила сумку на край крісла, потім прибрала на підлогу, але за хвилину знову підняла на коліна. Телефон весь час залишався в руці.

Найбільше її цікавило, чи можна тримати двері прочиненими. Олена пояснила, що під час консультації це порушуватиме приватність, але пацієнтка може будь-коли попросити перерву й вийти.

Марина погодилася з очевидною неохотою.

Її день починався о сьомій. Поки вона готувала сніданок, потрібно було перевірити пошту, відповісти на кілька робочих повідомлень і переконатися, що телефон заряджений. На роботу діставалася таксі. Іноді водії відмовлялися під'їжджати до потрібного під'їзду, тоді доводилося йти пішки квартал або два. Саме ці короткі прогулянки Марина останнім часом ненавиділа: якщо щось станеться дорогою, хто допоможе?

Раніше вона їздила метро, причому майже щодня. Працювала у логістичній компанії, де відповідала за постачання обладнання, і транспортні маршрути розраховувала з такою вправністю, що колеги постійно просили в неї поради.

Тепер власний маршрут до роботи перетворився на окремий проєкт. Зранку Марина перевіряла завантаженість доріг, запас часу, наявність автомобілів поблизу. Якщо чекати доводилося понад десять хвилин, починала хвилюватися ще вдома.