Частина 1: Чи прокинувся я?

Ранок, який нічим не відрізнявся, 2017 р.

Ранок. Я, як завжди, прокинувся о 06:30, щоб зібратися на роботу. Ранкова рутина, знайома до нудоти. Цей день нічим не відрізнявся від попереднього: умивання, чистка зубів, душ, а на сніданок — чай з бутербродом. Після сніданку я залишив миски в раковині — нехай тарганам на моїй кухні теж буде чим поснідати. Накинувши пальто, я замкнув квартиру й вирушив на зупинку. На годиннику було 06:50, а надворі — та сама сіра імла, що й учора, і позавчора, і завжди. Моя квартира стояла надто далеко від роботи, тож доводилося вставати рано й тягнутися більш ніж півгодини пішки до зупинки, а тоді ще стільки ж їхати в задушливому автобусі, притиснутому до чужих плечей і запаху чужої кави.

08:20. Я вже був на роботі. Працював у невеличкій фірмі, що спеціалізувалася на продажу та виготовленні обгорток на всі випадки життя: морозиво, снеки, хімія для вікон і туалету — і все в такому дусі. Моя частина роботи полягала в тому, щоб перевіряти, чи рівно ляже принт на упаковці, а за потреби — підправляти й відправляти на виготовлення. Робота не була важкою, але виснажувала своєю одноманітністю. Дванадцять годин поспіль ти сидиш і поправляєш етикетки, доки очі не починають сльозитися від монітора, а думки не перетворюються на такий самий рівний, беззмістовний потік, як і сам принт.

12:01 — обід. Єдиний час доби, коли я міг спокійно посидіти на кухні й випити безкоштовної кави, дивлячись, як пара підіймається над горнятком і зникає десь під стелею.

— Привіт, Джонні! — викрикнув Алекс, підходячи ближче. Ще те надокучливе створіння. Він вважав мене своїм другом, я його — ні. Його вічні підколи діставали мене до печінок, і щоразу, коли він з’являвся поруч, я відчував, як усередині закипає глухе роздратування. Але що я міг зробити? Цей чувак був сином начальника — скажи я щось криве, і мене звільнять тієї ж секунди.

— Привіт, привіт... — неохоче відповів я. Хлопчина вже вмостився поруч і розкинувся так, наче тут господар саме він.

— У моєї любої сьогодні день народження, запрошую тебе на вечірку.

— Я не знаю...

— Все вирішено, — не давши мені договорити, Алекс тицьнув квиток і запхав його мені в кишеню. Тоді підвівся й пішов назад до своєї дівчини, задоволений собою.

Я з огидою подивився на той квиток і засунув руки в кишені. Всередині щось стисло — не то злість, не то втома. Час було повертатися до роботи.

22:00. Я закінчив зміну і нарешті міг бути вільним. Вийшовши з будівлі в холодну темряву, я дістав з кишені квиток, важко видихнув хмаркою пари й побрів додому. Було вже надто пізно для будь-яких вечірок. Та навіть якби я й пішов, додому сьогодні навряд чи дістався б — дім Алекса стояв у протилежному від роботи кінці міста.

23:21. Я відчинив двері своєї квартири. Всередині було порожньо й тихо, лише десь за стіною глухо гуло сусідське радіо. Як завжди, я зняв пальто й одразу впав у ліжко. Заснув, навіть не роздягнувшись.

Ранок, 06:30. Мене розбудив дзвінок боса. Сьогоднішній ранок був якимось іншим — я відчув це ще до того, як підняв слухавку, ще до того, як почув голос. У повітрі наче щось змінилося. Я підняв трубку й почув, як він тремтливим, але все ж серйозним голосом сказав:

— Джонні, сьогодні я даю вам вихідний за свій рахунок. Гарного дня.

Він поклав слухавку, не чекаючи на відповідь. У ту мить я нічого особливого не відчув, хіба десь глибоко в душі майнула тиха радість — зайвий вихідний, звідки б він не взявся. Я приготував собі бутерброд з чаєм і вмостився перед телевізором. По всіх каналах показували новини, і диктор говорив надто гучно, надто напружено, як завжди говорять, коли трапляється щось непоправне:

— Вітаю, з вами Дженкінс, і це екстрені новини: сьогодні вночі в домі голови компанії «Алекс та обгортка корп.» сталася різанина. Всіх, хто був у тому домі, знайдено мертвими — 28 осіб, включно із сином голови корпорації...

Я сидів нерухомо, з бутербродом у руці, і чай у горнятку поволі холов, а я все не міг відірвати очей від екрана.
 
— Це ж так було? Чай, бутерброд, наче так як зазвичай… А з чим був бутерброд? Я на памʼятаю. Бутерброд? А я точно щось їв? — Джоні сидів по центру великою мʼякої кімнати, та розглядав свої пальці. Великі двері відчинилися , в кімнату увійшов один з працівників, та простягнув тацю з їжею. Джоні підняв погляд від своїх рук, та оглянув гостя.
— Як ти Джоні?— Професор посміхнувся, звернувшись до Джоні