Голі у вітрині

Анна летіла на крилах щастя. Взяли, її взяли! Тепер вона має роботу! Тепер вона спеціаліст! Недарма таки гризла граніт науки. Скільки ж то всього було читано, писано, зубрено! Матінко рідна! Скількиж то літ втрачено! Та все то байка — молода ще! Лише вчора розпрощалася зі своїм другим десятком.

Анна відчуває — їй заздрять. Їй чомусь заздрили завжди. Навіть тоді, коли вона — сидьма сиділа над книжками, чи коли всі йшли в кіно, а вона  дописувала статтю в якусь із газет. А що вже казати тепер, коли Анна — кореспондент престижного видання з мільйонним тиражем, і їй, єдиній з факультету, одразу після отримання диплома запропонували роботу. Самі запропонували! Усі вітали, але Анна відчувала — заздрять. Людей не тішать успіхи інших. Та нехай собі як знають: заздрісники заздритимуть. Що Анні до них? Вона сидить за столом у своєму кабінеті, сперлась на руку, дивиться у вікно на Львів зверху. У двадцять їй доля зробила прекрасний подарунок — першу справжню роботу. Як же ж це її тішило! Яка була щаслива! Навіть ще нікого зі співробітників добре не знаючи, вже любила всіх, і одразу з головою пірнула у роботу.

Щотижневі редакційні летючки проходили в понеділок — хтось один аналізував те, що колеги понаписували за тиждень. Оглядачів призначали з числа кОрів. Той давав оцінку, критикував, відзначав найкращий матеріал. А за такий — платили подвійний гонорар. Анні не те щоб хотілося отих грошей чи того визнання, бо все у світі — відносне. Дівчині хотілося, щоб її роботу помітили, бо найважливіше — добре зроблена робота. Її матеріали були якісь інші. Вагоміші чи що? Вона не дошукувалась влучних слів, не вибудовувала гламурних фраз, бувало, й за коми-крапки забувала. Просто шукала відповіді на оте вічне питання: що робити? Чому в цьому прекрасному світі, де гріє сонечко, співають пташки, ростуть квіти, живуть і усміхаються добрі люди,стільки колючого дроту, стільки вікон за ґратами, а отже й стільки зла? А може зло стало таке ж звичне, як дощ у листопаді? Чи його вже вважають нормою? Треба щось робити, щоб усі були щасливими!

Анна взялася за репортажі. Зранку їхала на роботу попри Кульпарків. Запитайте у Львові в когось із перехожих, чи знають, де Парк Культури? Не всяк скаже. А ось де Кульпарків — психлікарня — знає більшість.

Закрита зона. І поблукати там по закутках та ще й із фотокамерою та диктофоном у руках не так легко. Після настирливих дзвінків Анна отримала дозвіл провідати лише заборонену зону венеричного відділу закритого типу для примусового лікування жінок. І то вже щось.

За густою стіною вічнозелених туй дівчину обійняла густа й холодна тінь. Сіра темінь від обнесеного товстезним муром височезного будинку падала на подвір’я, затуляючи сонце. Напевно, сюди ніколи не зазирав навіть косий промінчик, бо квіти ніде не росли, а трава попід потужними кронами дерев скупенько покривала землю. А та, вишкірюючись чорнотою, додавала ще більше туску. Тиньк на будівлі обсипався; подекуди скалила зуби цегла. Вікна — помережані залізними квадратами, такі ж заґратовані двері.

Анну полонив холодок. У затінку того закладу іншими були й запахи, і звуки, і світло. Анна провела рукою по чолі, змахнувши росинку холодного поту. І чого вже здибилась? Ще ж нічого такого страшного не сталося!

Довго лякатися не випало. Біля входу, над котрим висів напис «Стороннім вхід заборонено!» вже чекав завідувач.

— Боже мій! Яка юна! Яка гарна! Моя дорогенька, що ви тут хочете побачити? Вам би романи про любов писати.

— От подивлюся й напишу.

— Ет, любові тут немає. Тут — наслідки, і швидше — нелюбові. Ну, ходімо, ходімо…

Клацнув замок. Ґратчасте металеве мереживо поступилося своєю силою, розчинилися двері, за ними — ще одні. Як у казці — за трьома замками. Вразилозатхле повітря. У довгому порожньому коридорі по закутках — теж пітьма.

Разом із завідувачем Анна ходила з палати в палату, зазирала в очі ровесницям, силуючись щось побачити. А що — то й сама не знала. Тему вивчила: з початку року зареєстровано півтори тисячі сифілітиків; ця неміч — прерогатива юних. Порівняно з попереднім роком кількість недужих зросла майже на половину; серед них третина — підлітки.

Можливо, через присутність завідувача, розмова з пацієнтками не клеїлась. І лікування, і харчування, і умови перебування — усіх все влаштовувало.

— Добровільно до нас не звертаються, — не замовкав завідувач. — Наші клієнти — з дна, де наркотики й розпуста. Тут є одна, яка у свої 15 вже мала і гонорею, і трипер, і сифіліс. Он вона.

Дрібненьке лисе людське створіннячко, все тіло якого було вкрите струпами, очевидно, мала виразковий сифіліс, стояло на ліжку й додряпувало на стіні останню букву в написі: «Тут була Кнопа» і, як мавпочка, то чухала, то гладила, то дмухала на свої болячки.

— Кнопа, а чого «була»? Та ти ж у нас завжди є!

Шокована Анна не могла глянути їй у вічі. Вона відчула, як щось холодне, огидне повзло в її душу, стискало зсередини. Відраза! Звідки вона взялася, коли мало б бути тільки співчуття?Хоча б крапля жалю!Як у ній могла зродитися відраза? Просто Кнопа ступила не на ту путь, пішла не тим життєвим шляхом. У юності так легко сплутати дороги.

— Бо мене, Андріючу, вже більше не буде, — Кнопа відповіла притишено, ніби соромлячись свого голосу. Вона і в очі нікому не дивилась. 

— Так-так, не одна зарікалася. І спробуйте тримати тут порядок — звернення вже було до Анни. — Теж мені художниця! Треба знов маляра наймати!

— А це хто намалював? — вказала на протилежну стіну.

— Та вона ж!

З видряпаного на протилежній стіні портрета дивилася жінка. Спершу очі Анни прикипіли до волосся. Розкішного, пишного, спокійно-хвилястого, як тихе пшеничне поле. Де ж поділися ті коси? Повипадали? Чи зістригли? Так колись покриток знеславлювали. А от витончені риси обличчя мали разючу схожість із рисами лисого створіннячка. Не скажеш, що то був профіль Нефертіті, все ж жінка зі стіни сяяла благородністю. От тільки очі! В них не сум. І не біль. В них непоправна втрата. Анні аж закортіло спитати в того портрета: що з тобою? Натомість вигукнула: