Розділ 26.4

На грані свідомості відзначила, що у вітальні практично одночасно матеріалізувалися три божественні істоти. Я вже не звертала на це увагу, бо не могла відірвати погляду від блакитних очей Хенка.

Людини, яка була найближчою для мене. Людини, якій я довіряла найбільше у світі. Людини, яка встромила в мене ніж.

А потім ці очі зникли: Хенка відкинули від мене.

Почалася якась метушня, але я не стежила за нею. Мій погляд був спрямований до стелі. Грудна клітка часто здіймалася та опускалася. Все навколо раптом перестало існувати, залишивши місце лише пекучому болю. Я не кричала, тільки уривчасто хапала повітря.

Наді мною схилився ангел. Його риси обличчя невиразно нагадували Нейтана. Потім з'явився Ейден. Він щось кричав і виглядав так, ніби готовий убити кожного, хто стане на його шляху.

Коли наші очі зустрілись, я побачила у них страх.

Ейден

Я запізнився. Лезо ножа на моїх очах занурилось в шкіру Хейлі. Неприборкана лють накрила мене. Схопив за шию виродка, який наважився напасти на неї, і відкинув до стіни. Мені хотілося його вбити, а перед цим відрубати всі кінцівки, вирвати язик, переламати кожну кісточку і кинути гнити у помийній ямі. Смерть — надто легке покарання. Я хотів насолодитися його болем, розпачем, муками. Але зараз це не мало значення.

Хейлі. Ось що справді хвилювало мене.

Вона лежала на підлозі, дивлячись у стелю широко розплющеними очима, і часто дихала. На піжамній майці трохи нижче серця збільшувалася червона пляма. Від долоні до ліктя тяглася червона лінія. Я кинувся до неї, але не смів торкнутись. Вона виглядала такою вразливою. Здавалося, що навіть незначна дія може зашкодити їй.

«Чорт! Зберися, ганчірко!» — подумки прогарчав, злившись на себе і свою нікчемну розгубленість.

З іншого боку від Хейлі присів її клятий наставник. Він був ангелом, отже міг допомогти їй.

— Чого чекаєш?! — прогорлав я. — Зціли її!

— Я не володію достатніми навичками для цього, — відповів той спокійним командирським тоном, який біс мене більше, ніж його біла пика. — Я покликав Адама. Він має зараз з’явитись.

— Та мені начхати. — Схопив його за комір футболки. — Навіть найнікчемніший ангел у світі може хоча б блоху зцілити, тому зроби хоч щось!

— Відпусти мене. — Він вцепився в мої руки, які тримали його. — Я ж сказав, що я їй нічим не поможу.

— А він? — Я кивнув у бік другого вартового-недоумка, який займався Хенком.

— Ми з ним на цьому не спеціалізуємось, — рівним тоном відповів клятий архів лизун.

— Подивись на неї! — Я струсив його. — У неї може не бути стільки часу! Хочеш, щоб вона померла, чортів виродок? А як же твоя роль наставничка?

— Не трясись так за своє життя, — процідив крізь зуби цей придурок. — І з найгірших станів витягували людей.

Трястися за своє життя? Та мені було начхати на нього! Єдине, що мене хвилювало, це життя Хейлі.

— Не будь тупим дурнем, — ледь не випльовуючи йому в обличчя кожне слово, видавив я. — З кожною секундою вона втрачає все більше крові, тому зберися зі своїми нульовими цілющими здібностями і зроби хоч щось, або я вирву твоє білосніжне пір'я і засуну в твій зад.

— Якщо ти мене зараз не відпустиш, то постанеш перед Небесним судом за напад на вартового.

— Начхати! — прогарчав я, борючись із бажанням розбити цю білу морду об підлогу і згодувати Форду. Він ще був потрібний мені живим. — Краще горіти в Пеклі, ніж бути такою сволотою, яка навіть пальцем не ворухне заради порятунку свого ж підопічного.

Він стиснув щелепу, а потім сказав:

— Я спробую щось зробити, але їй це особливо не допоможе.

— А ти спершу спробуй. — Я відпустив його.

Вартовий приклав білі руки до її рани і заплющив очі. Він, як і я, був у справжній своїй подобі.

Я глянув назад, де мав лежати Хенк.

«Що за чортівня тут відбувається?»

Навіть я, демон, який ненавидів усіх живих істот і очікував від них лише гіршого, розумів, що він не міг намагатися вбити свою названу дочку, яку любив більше за життя.

Вартовий-недоумок, який з'явився разом із Нейтаном, зв'язав його і стеріг у протилежному боці вітальні.

«Де вештався цей захисник, який мав охороняти її вночі? Як цей кретин допустив таке?!»

Йому пощастило, що у мене зараз був інший пріоритет. Гнів вирував у крові, вимагаючи вихід і негайну відплату. Я ледве стримував себе, щоб не зруйнувати тут увесь будинок і не вбити кожну живу істоту, яка попадеться мені на очі. Спокуса була велика, але за стільки років я навчився контролювати себе. Демонам інакше не вижити. Якщо вони дозволять емоціям здобути гору, то й хвилини не пройде, як вони зроблять якусь хрінь і опиняться в Пекельному вогні.

Ще мене стримувало інше — почуття, які були сильнішими навіть за гнів. Я глянув на обличчя Хейлі. Воно здавалося неприродно блідим, як для людини. Її сіро-блакитні очі злякано дивилися на мене.