Розділ 7.1

— Синці під очима, гніздо на голові, кисле личко. Боже, та ти перетворилася на зомбі! — підсумувала Рене, коли я сідала до неї в червону Toyota Prius.

— Ха-ха, — мляво пробурмотіла я.

— Хоч волосся розчеши і в пучок збери. — Вона дістала з бардачка гребінець і кинула його мені. — Не про себе, так про людей подумай. Навіщо всіх лякати зранку? Усі йдуть собі такі сонні, нічого не підозрюють, подумки ще бачать десятий сон, а тут такий ходячий мертвець! Раз — і немає людини. Бідолаха з інфарктом зляже.

— Будь ласка, помовчи, — простогнала я. — Дай хоч прийти до тями.

— Ууу, твоя млява енергетика відчувається за кілометр. Гаразд, так і бути, помовчу хвилинку. Бачиш, на які жертви я заради тебе йду?

Рене чудово розуміла причину мого стану. Вона жартувала, але від неї виходили хвилі співчуття, і від цього мені стало ще гірше.

Це було моїм прокляттям. Комусь може здатись, що такі здібності круті, але все далеко не так. Звичайно, в цьому є свої плюси: можна було запросто розпізнати брехню, читати людей як відкриту книгу, знала їхні справжні бажання та мотиви. Я відчувала себе третьою особою, яка поверхово спостерігала за оточуючими, тому і була такою спокійною по відношенню до них.

Але чужі емоції тиснули на мене, особливо коли вони належали близьким. Звичайні люди й так співчувають один одному. Їм боляче дивитись, як їхні родичі чи друзі страждають, сумують, занурюються у депресію. Але я не тільки бачила, а й відчувала все це. Раніше емоції оточуючих ставали моїми власними. У ті моменти мені здавалося, що я божеволію, але з часом все-таки навчилася будувати тонесенька стінку, яка не дозволяла їм остаточно поглинути мене. Цілком відключити це не виходило, тому доводилося терпіти і не впускати їх всередину.

На подвір'ї школи ми зустріли Нейтана. Він був більш напружений ніж учора, але вдавав, ніби все нормально. Я нічого не забула і вирішила дотримуватися нейтральної сторони — спостерігати та вичікувати. Це одна з найбільш перевірених тактик. З часом все колись спливає на поверхню. Всі таємниці розкриваються, а брехня, переповнивши чашу брехні, витікає назовні. Коли ти нічого не можеш зробити, лишається тільки це.

До початку заняття з місіс Тімберлейк, новенькою і молодою вчителькою, ми з Рене зайняли місця за другою партою. Попереду виднілася широка спина Нейтана та руді кучері Тіма. Рене говорила мені про нове аніме і креми для зволоження рук. Я не дуже уважно слухала її, лише зрідка ставила якісь питання про догляд за шкірою. Все було так повсякденно і просто, поки я не відчула, як в душі розливається тепло і щось рветься назовні. Було безглуздо заперечувати явний зв'язок, суть якого для мене залишалася незрозумілою, але я все ж таки не могла до кінця повірити своїм відчуттям.

«Тільки не це. Що він тут забув?»

Тільки ця думка промайнула в голові, як двері класу відчинилися і на порозі з'явився директор Гебзі.

— Вітаю, — підвелася зі стільця місіс Тімберлейк, поправляючи окуляри і відтягуючи спідницю-олівець.

Містер Гебзі коротко кивнув і пригладив піджак, який ледве застібався на об'ємному животі.

— До нас завітав новий учень. Знайомтеся. — Він відійшов від дверей, пропускаючи всередину високого шатена. — Це Ітан Вуд, і тепер він навчатиметься разом з вами.

Карі очі тут же вихопили мене з групи підлітків. У класі всі затихли і з непідробним інтересом розглядали новенького, а я була настільки шокована, що навіть забула дихати. Поруч тихо свиснула Рене.

— Ого, подруго. Якщо це і є ваш тимчасовий співмешканець, то я сьогодні ж переїду до вас.

Ітан з незворушним виглядом стояв при вході, склавши руки в кишені темних джинсів. Чорна футболка-безрукавка з капюшоном відкривала чудовий вид на рельєфний біцепс. Розкуйовджене волосся, срібний годинник, чорні персні на довгих пальцях надавали йому особливого шарму, а самовпевнена посмішка на губах довершувала образ.

Я почала йорзати на стільці від дивного почуття всередині.

— Мене ніхто не попереджав про це, — здивовано мовила місіс Тімберлейк. — І список учнів уже затверджено.

Вона почала ритися в якихось паперах на столі.

— Все правильно, — раптом енергійно закивав директор. — Виник маленький форс-мажор. — Він якось нервово закашлявся і послабив краватку. — Містер Вуд має особисті проблеми, тому наша школа вирішила піти йому на поступки і сьогодні ж прийняти всі необхідні документи.

— Ось воно що, — здивовано відповіла жінка.

— Так, тож звикайте до нового учня. — Він махнув рукою в наш бік. — Сідайте.

— Дуже люб'язно з вашого боку, — відповів Ітан з посмішкою на обличчі і пішов у мій бік, не відриваючи погляду.

З кожним кроком струна всередині мене натягувалась все сильніше, але це не було простою напругою, а чимось зовсім іншим. Він підморгнув мені на ходу і спокійно пройшов повз. Я чула, як Ітан впав ззаду на стілець, навіть могла впевнено сказати, що хлопець вальяжно розвалився на парті.

— Що ж, тепер я піду. — Містер Гебзі провів долонями по піджаку, ніби витер спітнілі руки, і вийшов із класу.

Я дивилась вперед, не бачучи нічого перед собою і не бажаючи ще раз дивитися на хлопця.