Ангел-Хранитель

           Яна прокинулась з тяжким серцем. Їй знову снився той же сон. Ні, вона вже знала, що то і не сон, то Іван до неї приходив. Тоді вона бачить себе, наче збоку, бачить , як спить у себе в ліжку, бачить   все, що є у неї в кімнаті, і бачить Івана. Той мовчки стоїть на порозі, постоїть-постоїть, подивиться   та й піде. Нічого не каже, нічого не просить, не всміхається, не плаче. Але то вже    недобрий   знак. За дванадцять років після смерті коханого Яна добре це засвоїла.   Жінка дуже раділа, коли Іван їй снився, просто снився. Здавалось, наче верталися в ті давні часи, наче на побачення сходила, але коли він приходив....   Ніби попереджав про щось.   Перший раз він прийшов у ту страшну ніч, коли   чоловік повертався з відрядження. Прийшов, постояв біля ліжка. Потім Яна бачить, як він у труні летить у темнее зоряне небо, і перелякане обличчя свекрухи: "Яночко, Ваня загинув". Яна схопилась, наче і не спала, виглянула в коридор - все було спокійно.   Жінка гнала погані думки, намагалась втихомирити серце. І раптом дзвінок мобільного у сусідній кімнаті і розпачливий крик: "Яночко, Ваня загинув" . ДАІвці потім сказали, що чоловік просто заснув за кермом. Він так поспішав до молодої дружини, що навіть не відпочив перед дорогою.
           Важко передати, що тоді пережила Яна. Ще дуже довго відчувала чоловіка за спиною. От, здавалось, варто повернути голову і зразу побачить коханого. Жінка божеволіла з горя.
І хтозна, чим би те все скінчилося, якби не давав про себе знати синочок .   Він хотів жити. І ті   прагнення     маленького, ще ненародженого тільця повертали Яну з прірви.
         Другий раз прийшов Іван перед тим, як Яна потрапила в лікарню з загрозою викидня.   (А, до речі, лікар її звався Іваном Петровичем.)   Потім   коханий приходив перед тим, як вона опинилась на операційному столі з апендицитом. Жінка тоді як почула, що оперувати її буде Іван Семенович, якось зразу заспокоїлась. Може то і співпадіння, але   вірила, що   Івани її оберігають.
Яна так і залишилась жити   з Іванковою мамою, так і залишилася для свекрухи донею. Якось, вже років через п"ять після Іванової смерті   Валентина   Петрівна затіяла розмову:   
         - Яночко, я знаю, як ти любила мого Ванюшу.
         - Чому - любила, - обізвалась невістка,- я і зараз його дуже люблю.
         - Оце мене і лякає. Ти молода, гарна. Це мати може довіку дитину оплакувать, а тобі треба жити. Ти для мене як дочка, і мені хочеться, щоб ти була щасливою. Ванюшу не повернуть. Не вік же тобі траур носить. Ну зверни ти увагу на чоловіків.   
        - Та я не проти, як тільки з'явиться такий, щоб душа до нього лежала, так зразу і зверну,   - віджартувалась Яна. На тому цю тему і закрили.

           Останнім часом жилося Яні спокійно. Спогади про чоловіка стали не такими болючими, підростав синочок, з мамою-свекрухою жили дружно, робота подобалась, ніхто з рідних не хворів. І жінка   була впевнена, що у неї все добре. І от знов цей тривожний сон.

           В той день природа страшенно гнівалась. Шквалами вітру просто збивала з ніг, ламала   гілки на деревах, височезними тополями біля Яниного будинку замітала сіре небо і нарешті обрушилась густою зливою. З дому виходить не хотілось, але   ж роботу у зв'язку з негодою не відміняють.   Вибралась пораніше, щоб не запізнитися. Намагалася побороти вітер, в плащ куталась, але холодні патьоки пробирались за комір. Біля зупинки росли старезні дерева, під ними і хотіла знайти прихисток.   І тут щось затріщало, боляче вдарило по голові, і жінка чомусь уже перед самісінькими очима бачить асвальт,   вода тіло холодить. Яна   і не зрозуміла зразу, що сталось. Лежить, думки збирає, і   чийсь голос:
       - Дівчино, ви живі? Не ворушіться, я зараз швидку....   
       І знов жінка бачить свого Іванка. Чомусь в м'якому приємному світлі.   Чомусь махає він їй рукою і йде в те світло, чомусь від неї, чомусь ніби вгору, чомусь ніби і землі немає....   А біля Яни туфлі залишив.   Коричневі, добротні, нові, вони виблискували у тому світлі..   Яна пам'ятає, що таких у її чоловіка ніколи не було. Але чомусь вона знає, що це саме він їх залишив. І шкода коханого - як же він босий.   Гукає його:
       - Підожди, я з тобою.
      А він озирнувся, і губи у нього навіть не ворухнулись, а Яна знає, що він їй говорить:
      - Все буде добре.
      - Та як же без тебе може буть добре?...
Далі   вже салон швидкої.
      - Вона опритомніла, - голос цей Яна вже чула, але чоловік, що сидів поряд, був їй не знайомий.
      -   Ви Іван? - запитала Яна.
      - Чому Іван? Я -Жан, - відповів чоловік.
      - Мене завжди Івани рятують, - відповіла жінка і заплющила очі.
      У лікарні Жан діждався вердикту лікаря, допоміг влаштуватися в палаті,   і пішов тільки тоді, як Яна зателефонувала додому.   Наступного дня новий знайомий прийшов провідати хвору. І через день прийшов, і через два. Яні подобався молодий чоловік, та і він приходив до неї явно   не лише через співчуття. В день виписки Жан запропонував відвезти жінку додому.   Яна оченята підфарбувала   і губки під'яснила. Плаття на ній   гарно облягало фігуру. Це Валентина Петрівна постаралась: не джинси з кросівками передала, а саме це плаття, яке так пасує Яні.   Коли Жан побачив жінку , на хвилю оторопів.
      - Та ви красуня!!!
      - Ну, так вже й   красуня, - зашарілась, -   То просто лікарняний халат нікому вроди не додає.
        А через секунду розгубилась   і вона:
       - Туфлі, які у вас туфлі, - прошептала спантеличено.
       - Туфлі? До чого тут туфлі? Це я в Німеччині купив. Як вам не подобаються, я носить їх не буду.
      - Ні-ні-ні. Навпаки - гарні, хороші,   дуже подобаються,   це я так… Поїхали додому, - усміхнулась Яна.
       Ну не пояснювать же Жану, що саме таке взуття вона бачила у своєму сні.